- Господи, народжуються ж такі розбійники! - шепче Палегія Іванівна, з шахом дивлячись на чоловіка. - Як - то бідній матері!

Наступає мовчання. Степан голосно зіває та роздивояється на чайниці китайця, якого він бачив уже тисячу разів. Обидві тітоньки і Марківна обережно хлібають з тарілочок. У повітрі тиша та духота від пічки.. На обличчях і в рухах лінь, перенасиченість, коли шлунки повні до верху, а їсти все ж потрібно. Прибираються самовар, чашки та скатерть, а родина все сидить за столом.. Пелагія Іванівна то і вскакує і з вираженням жаху на обличчі біжить на кухню, щоби поговорити там з поваркою щодо вечері. Обидві тітоньки сидять у колишніх позах, непорушно, склав ручки на грудях, і дрімають, споглядаючи своїми олов'яними очами на лампу. Марковна кожну хвилину гикає та питає:

- Від чого це я гикаю?Здається, і не їла нічого такого... і ніби не пила... Гик!
