- Уявляю, скільки пригод у вас було за одинадцять років! - сказав студент. - Що, мабуть, страшно їздити?

Він говорив і чекав, що поштар розповість йому що-небудь, але той насуплено мовчав і йшов у свій комір. Починало між тим світати. Було непомітно, як небо змінювало свій колір;  воно все ще здавалось темним, але вже були видні коні, і ямщик, і дорога. Місячний серп ставав все білішим і білішим, а хмара, яка розтягнулась під  ним, схожа на гармату з лафетом, трішки жовтіло на своєму нижньому краю. Скоро стало видно обличчя поштаря. Воно було мокре від роси, сіре і нерухоме, як у мертвого. На ньому застиг вираз тупої, насупленої злості, точно поштар все ще відчував біль і продовжував сердитись на ямщика.

- Слава богу, вже світає! - сказав студент, вдивляючись в його зле, зябле обличчя. - Я зовсім замерз. Ночі у вересні холодні, а варто лише взійти сонцю, і холода як не бувало. Ми скоро приїдемо на станцію?
