Непорозуміння було в наявності, і винен у ньому був, звичайно, Іван Миколайович. Але зізнатися в цьому він не побажав і, вигукнувши докірливо: «Ах, розпусниця! ..» - тут же чомусь опинився на кухні. У ній нікого не виявилося, і на плиті в напівтемряві стояло безмовно близько десятка вимерлих примусів. Один місячний промінь, просочившись крізь запилене, роками не витирати вікно, скупо освітлював той кут, де в пилюці та павутинні висіла забута ікона, через кіот якої висовувалися кінці двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла пришпиленими маленька - паперова.

Нікому не відомо, яка тут думка опанувала Іваном, але тільки, перш ніж вибігти на чорний хід, він привласнив одну з цих свічок, а також і паперову іконку. Разом з цими предметами він покинув невідому квартиру, щось бурмочучи, конфузячись при думці про те, що він щойно пережив у ванній, мимоволі намагаючись вгадати, хто б був цей нахабний Кирило і не про нього належить противна шапка з вухами.
