-Що ж це таке? - бурмотіла зажахана стара. - Він же писав третього дня, шо з дому не виходить! Де ж він ночує? Ой леле!
Надія Филипівна заслабла і навіть не могла зняти із себе шляпку.  Ніби їй дали дурману, вона бездумно поводила очима і судомно почала хапати мати за руки.
-Нашла кому повірити: двірнику! - говорила стара, яка метушилася навколо доньки і плакала. - Бач яка ревнива! Не стане він обманювати... Та як він може обманювати? Хіба ми які-небудь? Ми може і купецького звання, а він не має права, тому що ти йому законна дружина! Ми жалітися можем! Я за тебе двадцять тисяч дала! Ти не безприданниця!
І стара розревілась і махнула рукою, і також заслабла, і лягла на свою скриню. Обидві вони не помітили, як на небі з’явилися блакитні плями, розріділи хмари, як в саду по мокрій траві обережно ковзнув перший промінь, як розвеселівші горобці застрибали навколо калюж, в яких відображались пропливаючі хмари
