Соціальні мережі стали  частиною нашого  життя.Частину мого життя. Онлайн навчання(не факт що і у майбутньому його не буде ),онлайн дозвілля, добре , що поки не онлайн робота. Відчуваю інколи справжній тиск.Кількість інформації, кількість чатів, постів, сайтів, скрінів ,посилань на зум та віконця з лицями та нікнеймами там ,та ще купа новомодних слів засіли у головах ,та не у серці.У серці те ,що змушує мене відчувати себе живою. Я вважаю, що якою б частиною життя не були для нас технології сьогодні , все ж потрібна певна дистанція. Дистанція між віртуальним світом та прекрасною реальністю. Так , віртуальний світ теж може бути прекрасним , але не вічним. А от природа, вічна.Вічна тим,що зупинитись посеред парку, вдихнути свіже повітря, побачити слід від ботинок на снігу та почути спів якогось птаха-мить,яка запам'ятовується  надовго. Адже вона змусила відчути смак життя, а саме природи, яка дана просто так , лише оглянутись. Вона не у віконці , вона поза межами. Так от, я люблю гуляти сама. Так я не відволікаюсь на розмови або сміх із кимось ( це я теж люблю ). Я вчусь відчувати ,бачити ,справді бачити. Бачити сліди від санів,які створили доріжку. Згадуєш як катався у дитинстві? І сумуєш..Адже де зараз дорослих побачиш на санях?А як хочеться сісти на них з реготом, відчуттям піклування , адже ту людину ,яка тебе буде везти,ти явно довго вмовляв\ла на цю авантюру. А як щодо підживити лебедів у зоокуточку, окрім яких ні душі?Вони чекають. Час іде , а вони все занурюютсья з головою у холодну крижану воду , інколи смішно ходять по льоду , не уявляючи цього самі.Найкращий час спостерігати за ними - коли ті виходять на такий холодний  сніжок, але такий теплий для них.Як гордо вони це роблять. Розправляють крила та обсихають від води , в якій бавились одне з одним , та яка встигла стати льодом.
