Ти не спиш, мама? - запитала дочка пошепки. - А я все про Альошу думаю. Як би він свого здоров'я не зіпсував в місті! Обідає він і снідає бозна-де, в ресторанах та в трактирах.

- Я і сама про це думала, - зітхнула стара. - Спаси і збережи, царице небесна. А дощ-то, дощ!

Вранці дощ вже не стукав у вікна, але небо по-вчорашньому було сіро. Дерева стояли сумні і при кожному нальоті вітру сипали з себе бризки. Сліди людських ніг на брудних стежках, канавки і колії були повні води. Надія Пилипівна вирішила їхати.

- Кланяйся ж йому, - говорила стара, укутуючи дочка. - Скажи, щоб не дуже-то за своїми судам ... І відпочити треба. Нехай, коли на вулицю виходить, шию огортає: погода - врятуй бог! Так візьми йому туди курчати; домашнє, хоч і холодне, а все ж краще, ніж в трактирі.
