Коні вже неслися угорі над Москвою.
— Я хочу попрощатися із містом, - прокричав майстер до Азазелло, що скакав попереду. Грім з‘їв кінець майстрової фрази. Азазелло кивнув головою та пустив  коня галопом. Назустріч гурту у повітрі стрімко летіла хмара, але ще не бризкала дощем.
Вони летіли над бульваром, бачили, як фігурки людей розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролітали над димом - усім, що залишилось від дому Грибоєдова. Летіли над містом, яке вже покривалося темрявосю. Над ними спалахували блискавки. Потім дахи змінила зелень. Тільки тоді хлинув дощ і перетворив тих, що летять, у три величезних бульбашки у воді.

Маргарита вже була знайома із відчуттям польоту на відміну від майстра, який дивувався тому, як швидко вони опинились на місці, у того, з ким він хотів попрощатися, тому що більше йому було ні з ким. У пліві дощу він одразу впізнав будівлю клініки Стравінського, ріку та добре досліджений ним бор на іншому березі. Вони знизилися у хащах на галявині, недалеко від клініки.
