- Дід Степан, поїдемо в село! - просив він, плачучи. - Мені тут страшно ... і-і, як страшно! І навіщо ти, окаянний, мене з села виписав?

- Хто це окаянний? А хіба можна законному дідові такі безпідставні слова? Випорю!

- випорю, дід, випорю, як сидорову козу, а тільки звезені мене до мамки, зроби божеську милість ...

- Ну, ну, онучок, ну! - зашепотів ласкаво кучер. - Нічого, не бійся ... Мені і самому страшно ... Ти богу молися!

Рипнули двері, і показалася голова двірника.

- Чи не спиш, Степан? - запитав він. - А мені всю ніч не спати, - сказав він, входячи. - Всю ніч відчиняй ворота та замикай ... Ти, Альошка, що плачеш?

- Страшно, - відповів за онука кучер.

Знову в повітрі ненадовго пронісся виє голос. Двірник сказав:

- Плачуть. Мати очам не вірить ... Пристрасть як побивається.

- І батько тут?

- І батько ... Батько нічого. Сидить в уголушке і мовчить. Дітей до рідних забрали ... Що ж, Степан? В свого козиря зіграємо, чи що?
