Лежачий на ложі в грозовій напівтемряві прокуратор сам наливав собі вино в чашу, пив довгими ковтками, час від часу торкався до хліба, кришив його, ковтав маленькими шматочками, час від часу висмоктував устриці, жував лимон і пив знову.Якби не рев води, якби не удари грому, які, здавалося, загрожували розплющити дах палацу, якби не стукіт граду, мелений сходами балкона, можна було б почути, що прокуратор щось бурмоче, розмовляючи сам з собою.  І якби нестійке тріпотіння небесного вогню перетворилося б в постійне світло, спостерігач міг би бачити, що особа прокуратора з запаленими останніми безсонням і вином очима висловлює нетерпіння, що прокуратор не тільки дивиться на дві білі троянди, що потонули в червоній калюжі, але постійно повертає обличчя  до саду назустріч водяного пилу і піску, що він когось чекає, нетерпляче чекає.
