Сью з тривогою подивилася за вікно. Що там можна було порахувати? Там був тільки порожній, сухий двір та порожня стіна цегляного будинку за двадцять футів. Старий, сухий плющ, сучкуватий та розтлілий при корені, звивався до половини цегляної стіни. Холодний подих осені повідривав його листя від лози допоки його кістляві, майже голі, гілки не причіпилися до поруйнованих цеглин.

«Що сталося, любий?», спитала Сью.

«Шість», відповів Джонсі, майже пошепки. «Зараз вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сотня. Моя голова болить від їх підрахунку. Але зараз вже легше. Ось полетів ще один. Лишилося тільки п'ятеро.»

«Кого п'ятеро, любий? Розкажи свої Сьюді».
