- Зараз його на столи класти будуть, - відповів дід. - Підемо, дитинко, пора спати.

Кучер і Олексьо повернулися в сарай. Помолилися богу та й роззулися. Степан ліг в кутку на підлозі, Олексій у санях. Сарайні двері були вже закриті, смерділо горілим від погашеного ліхтаря. Трохи згодом Олексь підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих же чотирьох вікон.

- Дідусю, мені страшно! - сказав він.

- Ну, спи, спи ...

- Я кажу тобі, мені моторошно!

- Що тобі моторошно? Охі ти бешкетник!

Мовчання.

Олекса раптом вискочив з саней, голосно заплакав і підбіг до діда.

- Що ти? Чого тобі? - злякався кучер, теж підводячись.

- Я чую виття!

- Хто виє?

- Страшно, дід ... Чуєш?

Кучер прислухався.

- Це плачуть, - сказав він. - Ну піди, дурнику. Їм шкода, ну і плачуть.

- Я в село хочу ... - продовжував онук, схлипуючи і тремтячи всім тілом. - Дід, поїдемо в село до мами; поїдемо, діду, милий, бог тебе за це відправить у царство небесне ...
