- Де, де, де, - сипав він.  - Тек, тек ... Відмінно, юнак ... Не треба сумувати!

 Швидка, недбала мова доктора, його сита фізіономія і поблажливе «юнак» роздратували Климова.

 - Навіщо ви кличете мене юнаків?  - простогнав він.  - Що за фамільярність?  До біса!

 І він злякався свого голосу.  Цей голос був до того сухий, слабкий і співучий, що його не можна було впізнати.  {=>
—}- Чудово, чудово, - пробурмотів доктор, анітрохи не ображаючись.  - Не треба сердитися ... Де, де, Де ...

 І вдома час летів так же разюче швидко, як і в вагоні ... Денне світло в спальній раз у раз змінювався нічними сутінками.  Доктор, здавалося, не відходив від ліжка, і кожну хвилину чулося його «де, де, де».  Через спальну безперервно тягнувся ряд осіб.  Тут були: Павло, чухонец, штабс-капітан Ярошевич, фельдфебель Максименко, червона кашкет, дама з білими зубами, доктор.  Всі вони говорили, махали руками, курили, їли.  Раз навіть при денному світлі Клімов бачив свого полкового священика о.  Олександра, який у єпитрахилі і з требником в руках стояв перед ліжком і бурмотів щось з таким серйозним обличчям, якого раніше Клімов не спостерігав у нього.  Поручик згадав, що о.  Олександр всіх офіцерів-католиків дружньому обзивав «ляхами», і, бажаючи посмішити його, крикнув:
