Так шепотіла  Маргарита Миколаївна, дивлячись на пунцові штори, на наливні сонцем,  неспокійно одягаючись, розчісуючи перед потрійним дзеркалом короткі завиті волосся.

Сон, який наснився в цю ніч Маргариті, був дійсно незвичайний. Справа в тому, що під час своїх зимових мук вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він залишав її, і мучилася вона тільки в денні години. А тут приснився.

Наснилася невідома Маргариті місцевість-безнадійна, сумна, під похмурим небом ранньої весни. Наснилося це клочкувате біжить сіреньке небо, а під ним беззвучна зграя граків. Якийсь кострубатий місток.
Під ним каламутна весняна річечка, безрадісні, жебрацькі, напівголі дерева, самотня осика, а далі, – між дерев, – бревенчата будівля, не то воно – окрема кухня, не те лазня, не те чорт знає що.  Неживе все кругом якесь і до того сумне, що так і тягне повіситися на цій осиці біля містка. Ні подуву вітерця, ні ворушіння хмари і ні живої душі. Ось пекельне місце для живої людини!
