Кучер, а за ним Альошка несміливо підійшли до освічених вікон. Дуже бліда дама, з  великими заплаканими очима, і сивий, благообразний чоловік зрушували серед кімнати два ломберних столи, ймовірно, для того, щоб покласти на них покійника, і на зеленому сукні столів ще видні були цифри, написані крейдою. Повар, яка зранку бігала по двору і галасувала, тепер стояла на стільці і, витягуючись, старалась закрити простинню дзеркало.
- Діду, що вони роблять? - запитав пошепки Альошка.
- Зараз його на столи класти будуть, - відповів дід. - Йдемо, дитя, пора спати.
Кучер і Альошка повернулись в сарай. Помолились богу,  визулись. Степан ліг в кутку на підлозі, Альошка в санях. Двері сараю були вже зачинені, сильно смерділо попелом від потушеного ліхтаря. Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих де чотирьох вікон.
