Маленька Бетті бачила денне світло востаннє. Цього вечора її мала поглинути цілковита темрява. Бетті знала, що час настав. Вона більше не могла пручатися поклику монстра, який щодня звав її до себе.

Літній захід сонця забрав останні сяйливі промені з поверхні води. Тихе озеро, в якому в спеку постійно льопалися дітлахи, зараз здавалося похмурим і загрозливим. Коли останні голоси людей, що йшли з відпочинку, розчинилися у вечірній далечі, маленька Бетті залишилася з тихими водами наодинці.

В темній глибині озера ховалося щось страхітливе. Воно причаїлося і чекало саме на цю дитину. Завмерло в передчутті.

Поклик посилився. Бетті стрибнула у воду.

У той момент вона вже перестала відчувати прохолоду води на тілі, її легені вже не дихали. Вона лише вдивлялася в глибочінь темної води, та міцно стискала плюшевого зайця й ведмедика в обох руках. Кращі друзі, яких дитина вирішила взяти з собою в свою останню подорож.

Тьмяне світло літнього вечора зімкнулося десь високо над головою і довкола Бетті згорталася загрозлива темрява.

"Ти не одна". Плюшеві заєць і ведмедик поглянули на маленьку Бетті з добрим серцем і освітили її шлях золотаво-бузьковим сяйвом чистого дитинства. "Ти не одна", повторювали іграшки, навіть коли дитячі ручки відпустили м'яких друзів, які повільно почали спливати доверху.

Легке золотаво-бузкове сяйво вихопило з темної товщі озерних вод старий будинок на імлистому дні. Він відкрив свої хижі пащеки чорними отворами пустих вікон і терпляче вичікував маленьку Бетті. Закликав у свої ворожі нетрі, притягував поглядом у себе. Озерна вода повільно занесла дівчинку в чорний віконний отвір і старий будинок жадібно проковтнув дитину.

Всередині будинку Бетті знову могла дихати. Сухе сперте повітря і багаторічна пилюка старого мотлоху застрягали на вдихові. Але маленька Бетті знала, що монстр живе глибоко у погребі будинку. І він її кличе.

"Ти не одна". Старі речі, нагромаджені на численних полицях і шафах, теж колись були дітьми і добрими створіннями. Деякі з них, в яких ще жевріла іскорка минулого життя, спалахували ледь помітним золотаво-бузковим сяйвом. Воно вихоплювало з озерної темряви сплячого дна обриси нутрощів старого будинку, в якому багато років жило щось страшне і незбагненне. Маленька Бетті відкрила люк погребу і спустилася в захаращений вузький шлунок хижого будинку на імлистому дні темного озера.

"Ти не одна". Банки та пляшечки, присипані давньою потертю, спалахували золотаво-бузковим сяйвом. В середині баночок, які колись були дітьми, повільно клубилися незрозумілі маси, в деяких спала намертво закоркована порожнеча. Але шлях до дверцят, де мешкав монстр, був розчищений. Бетті потягнула руку до старого залізного піддувала в побіленій стіні. Вона знала, що мусить залізти в той тісний прохід і закрити за собою дверцята назавжди.

Маленька Бетті відкрила піддувало у блідій нерівній стіні, за якою жив монстр. Легке золотаво-бузкове сяйво чистого дитинства освітило вузьку ґрунтову кротовину, з якої стирчали закопані пляшечки і баночки. Монстр у передчутті чекав на свою маленьку Бетті, щоб загорнути її в тлінні обійми жаху і забуття. Поклик монстра став сильним та липким, як ніколи.

"Ти не одна" вигукували предмети звідусіль і сяяли бузком та золотом. І Бетті прокинулася з давнього заціпеніння, що викликав липкий страх незвіданого.

- ... Я не одна, коли я не на одинці з собою, — прошепотіла Бетті. — Я не одна коли я не на одинці з собою! Я не одна коли я не на одинці з собою! — повторювала дівчинка.

І відвернувшись спиною до темної вузької діри за піддувалом пішла геть зі старого будинку на дні імлистого озера, що хижо проковтнув її своєю темрявою. Над водою її чекав ніжній літній світанок і мокрі іграшки. "Я не одна, коли я не на одинці з собою".
