"Пробач мене і як омога швидше забудь. Я покидаю тебе назавжди. Не шукай мене, це не має сенсу. Я стала відьмою від горя й негараздів, що трапились зі мною. Мені вже час йти. Прощавай. Маргарита".

З полегшенням на душі Маргарита прилетіла до спальні, а слідом вбігла Наталія, обвішена речима. В цю ж мить всі ці речі, дерев'яні плечики з платтям, мереживні платки, сині шовкові туфлі і поясок - все посипалось на підлогу і Наталія сплеснула вже вільними руками.

- Чудово, правда? - голосно викрикнула охриплим голосом Маргарита Миколаївна.

- Як же це так? - шепотіла Наталія, задкуючи, - як ви це робите, Маргарито Миколаївно?

- Це крем ! Крем, крем, - відповіла Маргарита, вказуючи на виблискуючу золоту коробку і повертаючись перед зеркалом.

Наталія, забувши про кинуте на підлозі пом'яте плаття, підбігла до столика й жадібними, палаючими очима вилупилась на остаток крему. Губи її щось шептіли. Вона знову повернулась до Маргарити й проговорила з якимось благоговінням:
