Абогін мовчав. Коляска, покачуючись та стукаючи о каміння, проїхала пісочний берег та покатилася далі. Кірілов замежувався у смутку та оглянувся навколо себе. Позаду, через убогий світ зорей, була бачна дорога та пропадаючі у темряві прибережні верби. Справа лежала рівнина, така ж рівна та безкрайня, як небо; далеко на ній тут і там, ймовірно, на торф'яних болотах, горіли убогі вогники. Зліва, паралельно дорозі, тягнувся холм, кучерявий від маленького чагарника, а над холмом нерухаючись стояв великий півмісяць, червоний, трохи подернутий туманом та оточений мілкими хмарками, які, здавалося, роздивлялися його з усіх боків і пильнували, щоб він не пішов.

 У всій природі відчувалося щось безнадійне, болісне; земля, як занепала жінка, яка сидить одна  у темній кімнаті і намагається не думати про минуле, томилася спогадами про весну та літо й апатично очікувала ненеминучої зими. Куди не поглянеш, всюди природа темною, безкорднонно глибокою і холодною ямою, звідки не вибратися ні Кірілову, ні Абогіну, ні червоному напівмісяцю..
