Коли хащі порідшали і ялинки вже змішувались з молодими березами, Мелітон побачив стадо. Сплутані коні, корови і вівці бродили поміж кущів, і потріскуючи гіллям, обнюхували лісну траву. На узліссі, притулившись до мокрої берези, стояв стартй пастух, худющий, в подраній свитині і без шапки. Він дивився на землю, про щось собі думав і грав на сопілці, схоже, машинально.

- Здрастуй, діду! Помагай Боже! - привітав його Мелітон тонким, стплим голоском, зовсім не притаманним його велетенському зросту і великому, м‘ясистому обличчу. - Файно ти на сопілці граєш! Чиє стадо пасеш?
- Арамонівське, - неохоче відповів пастух і засунув сопілку за пазуху.
- Стало бути, і ліс артамонівський? - запитав Мелітон, оглядаючись. - І справді артамонівський, скажи на милість. Зовсім було заблукав. Всю пику собі хмижняком обідрав.
Він сів на мокру землю ій почав ліпити з газетної бумаги цигарку.
