- Він ваш.

Обличчя Ольги Іванівни не було видно, але у її голосі Цвєтков почув сумнів. Він зітхнув і піднявся.

- Навіть у таку хвилину Ви дозволяєте собі брехати, - сказав він своїм звичайним голосом. - У вас немає нічого святого! Послухайте, зрозумійте мене... У моєму житті Ви були єдиною, до кого я був прив'язаний. Так, Ви не були святою, а скоріше хтивою, але нікого крім Вас я не кохав. Це дрібне кохання тепер, коли я старію, складає єдину світлу пляму у моїх спогадах. Навіщо ж Ви своєю брехнею його спотворюєте? До чого це?

- Я вас не розумію.

- А, боже мій! - крикнув Цвєтков. - Ви брешете, Ви чудово розумієте! - ще голосніше крикнув він і почав крокувати вітальнею, при цьому сердито розмахуючи тростиною. - Чи Ви забули? Так я Вам нагадаю! Батьківські права на цього хлопчика рівносильно ділить зі мною і Пєтров, і адвокат Куровський, які, як і я, досі видають Вам гроші на виховання сина! Так-с! Усе це мені чудово відомо! Я вибачаю будь-яку брехню, Бог із нею, але тепер, коли Ви постаріли, у ці хвилини, коли хлопчик помирає, Ваша неправдивість душить мене! Як я шкодую, що не вмію говорити! Як же шкодую!
