- Діду, що вони роблять? - запитав пошепки Альошка.

- Зараз його на столи класти будуть, - відповів дід. - Підемо, дитинко, пора спати.

Кучер і Альошка повернулися в сарай. Помолилися богу, роззулися. Степан ліг в кутку на підлозі, Альошка в санях. Сарайні двері були вже зачинені, сильно смерділо гаррю від погашеного ліхтаря. Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло все від тих ж чотирьох вікон.

- Дід, мені страшно! - сказав він.

- Ну, спи, спи...

- Тобі кажу, страшно!

- Що тобі страшно? Який балуваний!

Помовчали.

Альошка раптом вискочив з саней і, голосно заплакав, підбіг до діда.

- Що ти? Чого тобі? - злякався кучер, теж підводячись.

- Виє!

- Хто виє?

- Страшно, дід... Чуєш?

Кучер прислухався.

- Це плачуть, - сказав він. - Ну дивись, дурнику. Їм шкода, ну і плачуть.
