Колезький асесор обережно  поклав немовля на східці тераси і махнув рукою. Його обличчям зверху до низу знову ніби мурахи поповзли...
 — Вибаче мене підлого, брате! - пробурмотів він. - Не поминай лихим словом!
Він зробив крок назад, але у той же час рішуче крякнув , сказавши:

— Ай, була не була! Чхати хотів я на все! Візьму його, і нехай люди кажуть те, що забажають!

Мігуєв взяв немовля і  почав швидко крокувати назад.

«Нехай кажуть те, що хочуть, - думав він. - Піду зараз, стану навколішки і скажу «Ганно Пилиповно!» Вона жінка добра, зрозуміє... І ми будемо виховувати. Якщо виявиться хлопчиком, тоді назвамо Володимиром, а якщо дівчинкою, то Анною...  Врешті-решт у старості буде втіха...»

І він вчинив так, як вирішив. Плачучи, завмираючи від страху й сорому, сповнений надії і дивного захвату, він увійшов у свою дачу,  пішов до дружини і став перед нею навколішки...
