Огнєв примостився біля неї на її оберемку книг і продовжував говорити. Вона важко дихала від ходьби і дивилась не на Івана Олексійовича, а кудись в сторону, так що йому не видно було її обличчя.
- І раптом років через десять ми встрінемось, - казав він. - Якими ми тоді будемо? Ви будете вже почесною матір'ю сімейства, а я автором якого-небудь почесного, нікому не потрібного статистичного збірника, грубого, як сорок тисяч збірників. Зустрінемось і згадаємо старовину... Тепер ми відчуваємо справжнє, воно нас наповнює і хвилює, а тоді, при зустрічі, ми вже не будемо пам'ятати ні числа, ні місяця, ні навіть року, коли бачилися востаннє на цьому містку. Ви, мабуть, змінитесь... Послухайте, ви змінитесь?

Віра здригнулась і повернулась до нього обличчям.

- Що? - запитала вона.

- Я вас щойно запитував...
