– Можу собі уявити , скільки у вас було пригод за одинадцять років ! – сказав студент .
– Напевно , страшно було їздити ?
Він говорив і чекав , що поштар розповість йому щось , але той , насупившись , мовчав і ховався у своєму комірі .
Тим часом починало світати .
Було непомітно , як небо змінює свій колір ; воно все ще здавалося темним , але вже було видно і коней і візника , і дорогу .
Серп місяця ставав усе білішим , а схожа на гармату з лафером хмара , що розтягнулася під ним , ледь-ледь жовтіла знизу .
Скоро стало видно обличчя поштаря .
Воно було мокрим від роси , сірим та нерухомим , як у небіжчика .
На ньому застиг вираз тупої , понурої злоби , ніби поштар досі відчував біль і продовжував сердитися на візника .
– Слава богу , світає ! – сказав студент , зазираючи у його зле , змерзле обличчя .
– Я зовсім змерз .
Ночі у вересні холодні , а варто лише зійти сонцю , і холоду ніби й не було .
Ми скоро приїдемо на станцію ?
