Я ніхто ...
Ніщо ...
І ніколи не була кимось ... — сказала я відстороненим голосом , стоячи на автомагістральному мості , під яким мчали машини зі швидкістю 150 км/год . Чому ?
Куди вони поспішають ?
Хіба вони не розуміють , що вони мертві , що зараз просто існують ? — думала я так про своїх колег .
Я бачила , що таке найстрашніша апатія — апатія до самого себе .
Байдужість до того ...
Що ти вже мертва .
Але чому , чому , звідки це страшне відчуття ? — питала я себе , бо ніяк не знаходила відповіді .
І раптом майнула думка .
Це ж так очевидно !
Доросле життя часто перетворює нас у другу стадію життя в німецькому концтаборі часів Другої світової війни .
Яка ж перша ? — спитаєте ви ( якщо , звісно , вам не байдуже ) . Смуток .
Відчай .
Боротьба .
Сміх та сльози .
Перша стадія в концтаборі — аналогія юнацькому максималізму .
Коли ти наївно закохуєшся , не бажаючи нічого натомість , тієї самої миті запалюєшся ідеєю й одразу ж згасаєш , не маючи належної підтримки , шукаєш Бога у всіх його проявах та намагаєшся зрозуміти Його діяння .
Це час ідеалізації та знецінення , кохання та розчарування , щастя та муки , людяності та варварства , усвідомлення та пошуку себе .
Це про ті миті життя , коли ти з рюкзаком на плечах , пляшкою води та однією канапкою вирушаєш автостопом у Данію , де ночуєш в нічних барах чи просто неба тільки для того , щоб довести батькам , що ти щось - таки можеш зробити без їхнього контролю та допомоги , щоб зрозуміти менталітет данців і дізнатися , чому їхня країна на першому місці за рівнем людського щастя .
... Але це все юність .
А от доросле життя ...
Це друга стадія , де в більшості засуджені живуть як стадо , вже зневірившись у всьому , з відсутністю бажання дружити , кохати , перемагати і бути вільними .
Вони не бачать , задля кого їм потрібно боротися , жити і творити .
І найбільша радість для них — це сигарета , добавка супу чи відсутність роботи .
Проте ...
Серед них є і герої , справжні володарі та господарі свого життя , але зараз точно не про них .
Забагато думок проходять через мою голову : деякі просять забути їх , деякі просто
приходять і відходять , але я знаю — я впораюся .
Вдих .
Видих .
Вдих .
Видих .
Ненавиджу Нью-Йорк , забагато галасу та незрозумілого мені шуму .
Забагато життя на автоматі ...
Забагато духів та невидимок ...
Так - так , вам не почулося , невидимок .
Саме тих невидимок , які не живуть , а існують , неусвідомлено існують та не бачать сенсу свого життя ...
Для кого вони існують ?
Хто їх мотивує ?
Що тримає тут , на землі ?
Яка причина їхньої щоденної діяльності ?
Ніщо і ніхто .
Вони — ніщо , і нікому вони не потрібні , просто ходять як сновиди , тиняються , вештаються містом без конкретної мети .
І тоді на мості я відчула їхній стан , ейфорію і фрустрацію водночас , кидаючи пелюстки троянд додолу , я розуміла закон Ньютона та теорему Фалеса краще , ніж це вони довели у своїх наукових працях , але я не могла зрозуміти одне , те , що мені давно не давало спокою , а тепер ще й привело на цей клятий височезний міст ....
Для чого я існую ?
Кому я потрібна ?
Хто я врешті - решт ?
Переді мною постає образ жінки .
Чітко сформованої , трішки анархічної жінки - секретарки , імені якої ми навіть не знаємо , бо через надмірну кількість роботи вона забула причепити бейджик .
Але , незважаючи на її титанічну працю , вона далі залишається однією із тієї сірої маси , яка ніколи таким темпом нічого не осягне , тією невидимкою .
Вона завтра прокинеться , нагодує дітей та чоловіка , вийде на роботу , а коли прийде втомлена додому , виллє всі негативні емоції , що назбиралися за день , у своє сімейне коло і ляже спати , не прочитавши діткам казку та не побажавши коханому " добраніч " ... і так щодня ...
Кожен місяць .. рік ...
На автоматі .
І от , сьогодні , 02 . 03 . 2037 , понеділок , вона вдягла найкращу блузку , гарно нанесла макіяж , прекрасна зачіска , високі підбори .
" Чого б це їй так сьогодні виряджатись " , — меланхолійно подумав її чоловік , але , не вимовивши й слова , попрямував до кухні , де якраз достиг новий вид авокадо для експериментального ранкового салату .
Неспішно одягнувши легке весняне пальто , вона вийшла на роботу .
Дорогою вона розглядала машини , які все ж мчали зі швидкістю 150 км/год , безглуздих людей , які стоять на мості , розглядала вітрини в магазині , проте її погляд пристав не інше : вона раптом побачила художника , який малював ... малював небо , її улюблене весняне небо .
Він так вправно водив пензликом , що це нагадало про її дитячі мрії художниці .
" Ех , думки наївної маленької дівчинки ...
Які ж вони примітивні ...
Тоді ця дівчинка ще навіть не замислювалася , що буде працювати в найкращій компанії світу , і не важливо , що секретаркою головного директора , головне — біля КОГО ! " , — подумала вона вголос , та одразу ж спіймала себе на думці , що це було навіювання ... це було страшне самонавіювання , яким вона годувала себе протягом цих безглуздих 10 років роботи на компанію , яку щиро рада була б спалити , якщо б та не приносила такої користі іншим людям , але таке нещастя й горе їй .
" Ні , я не можу більше себе обманювати " , — викрикнула вона під тиском хмари гніву та думок , що її огорнули , наче безпомічну рибку щільні сіті рибака .
Вона зателефонувала , що .... звільняється ..... за власним бажанням , .... що її не влаштовує ставлення керівництва та й взагалі , виказала все те , про що так довго мовчала через власну порядність та суспільні рамки .
Вона не стала вислуховувати нарікання боса , як завше , а просто поклала трубку .
Глянувши навколо , вона зупинилася і дивилася ...
Дивилася , як вона стає видимою .
Тепер вона себе поважає , тепер вона , відчувши власне его , може це собі дозволити .
Того дня , як і кожен наступний , вона цілий день малювала в скляній кімнаті на вершині улюбленої гори .
І тільки там , у єдності з природою Вікторія ( нарешті купила собі пензлик із викарбуваним власним ім'ям , щоб не забувати , що вона — " перемога " , перемога над старою версією себе " В . інкогніто " ) , вона зрозуміла , що вона жива , що вона неповторна , красива , розумна , і їй є що нести в цей безглуздий світ , де мільйони таких , якою вона була до цього .
Вона відчула свою силу , могутність та незалежність . Відчула нове життя , новий подих позаду себе , що штовхав її вперед , до змін , до самовдосконалення .
Не оглядаючись , вона зрозуміла , що то був ... подих Весни .
Тієї Весни , що раптово увірвалася та змінила назавжди її Життя .
