Коли я ходила в дитячий садочок , усі дівчата хотіли бути ветеринарами , всі хлопчики — космонавтами .
Обов'язково треба було знати , ким захочеш бути , коли виростеш .
От хто би знав тоді , у 1989-му , що скоро всі проходитимуть через важкі часи , що всі дідусі Леніни та хлопчики Володі Ульянови більш не будуть тобі розповідати про моральні норми .
Потім більшість знайомих ( дітей інженерів ) харчувалася картоплею та з дач , інколи діти ментів пригощали їх бананами і цукерками .
Чи було це мрією — сидіти над Книгою про смачну та здорову їжу , і мріяти , що манго та фейхоа зі столу з'являться на столі ?
Проте діти не так заморочуються , що життя якесь не таке , весь світ навколо і так дивний та живе за дивними правилами , і ми сиділи з подружкою на сходах , чекали батьків з роботи і мріяли про різні дивовижні речі : про чарівні палички , про дім на Дніпрі на 20 кімнат , а навколо роботи , про джинів та чудовиськ і трішки про Алена Делона .
Тоді коли питали , ким - хочеш - стати - коли - виростеш , я казала , що хочу бути художником .
Художники можуть мріяти і їх не лають , коли вони сидять і дивляться на красу , не змушують бути практичними , не відривають від цікавих книжок .
У старшій школі уже ніколи було дуже мріяти , хоча трошки ще хотілося .
Треба було терміново вирішувати , куди йти вчитися .
Подружка пішла на кулінара , бо її мрія про хімічний факультет закінчилася на екзаменах , а боротися за неї вона не стала — краще було отримати професію зараз , як казали їй батьки .
Я хотіла йти на художника - аніматора , потім в книжкову справу .
На щастя , тямущі родичі розповіли мені , як там усе інакше , ніж мені мріялося , і що грошей там не заробиш , тож я пішла вчити програмування в університет .
На залишках того дитячого романтизму ще працювала в геймдеві кілька років .
Можна сказати , що мрія здійснилася : увесь день працюєш із красивими речами ( код красивий ) і твориш таку собі цифрову магію , без усяких джинів та чарівних паличок .
І все можливо , якщо дуже сильно захотіти .
