Дощ дрібними краплями падає на темний асфальт , у якому відбивається неон вивісок , екрани телефонів , діоди сигарет та тьмяно освітлені людські постаті .
Це — та подія , на яку чекала із трепетом і на яку довго не могла наважитися .
На яку відкладала з двох місяців роботи баристою , доглядальницею та ще бозна - ким .
Двох місяців голоду , мало не цілодобового гарування і втоми , сил , через які не лишалося на відстоювання прав перед співмешканками .
Під її діафрагмою нуртує , мурашками вкривається шкіра під чорною лаковою курткою та світлим топом з художнім принтом .
Її трусить , і трусить не від холоду .
Тремтячою рукою вона намацує в сумці - поясі розчин регідрону , косметичку , аптечку ; витягає смарт , перевіряє квиток та внесені дані .
Роззирається .
Люди навколо : виразні , незвичні , красиві , різні — курять , здіймаючи клубки густої у вологому повітрі пари , перемовляються , цілуються , чекають .
Відчуває руку на своєму плечі .
Обертається , киває хлопцеві позаду , ступає крок чергою .
На один крок ближче .
Дівчина глибоко вдихає , наповнюючи легені холодним повітрям і мружачись .
На один крок ближче до входу до старої склепінчастої споруди , оповитої димом , освітленої неоном та мерехтінням лазерів .
Макс сидить у невеликому приміщенні - авдиторії , у півколі із десятком інших людей .
Панує тиша .
Стіни приміщення темно - сірі , відбите в них світло жовтих ламп на стелі створює атмосферу теплого мороку , утробного затишку .
За спиною у Макса вздовж стіни — вщерть заставлені книжкові полиці .
Вікна , на стіні ошую від нього — завішені , одесну — ще кілька полиць , шафа , портрети .
Попереду , навпроти півкола , розміщені підвищення , стіл і трибуна , при стіні висять хоругви .
На одній — багряна хризма на золотому тлі , на другій — білі молот і кинжал у формі патріаршого хреста — на чорному .
На обидвох — написи грецькою та гебрейською .
Посередині стіни — близна білого квадрату для проєктора , що , вимкнений , звисає зі стелі .
Макс сковтує слину і нервово проводить їжаком голеного волосся на потилиці , посувається на простому офісному стільці .
Люди навколо майже непорушні , дивляться перед себе , угору , закинувши голову , чи тупляться в ноги , взуті здебільшого у військові боти .
Майже всі — міцні молодики , майже чоловіки за статурою , але з юністю в рисах і поглядах .
Двоє — дівчата : волосся однієї в тугій ґульці , короткий хвіст другої лежить на плечі .
Тиша уривається , щойно до приміщення заходить чоловік .
Він зачиняє двері , киває авдиторії та йде до трибуни .
На нім чорна сорочка , заправлена в чорні брюки , на шиї — багряна краватка .
Він невисокий , але кремезний та рвучкий у русі , з-над круглих окулярів вогнисто палають очі .
— Мир вам , побратими ! — вітається він , ставлячи на трибуну склянку з водою .
— Я радий бачити вас тут , радий бачити ваші обличчя , — продовжує він , обводячи людей поглядом . — У них горить вогонь натхнення , запал , тверда віра й залізо переконання , — по цих словах він відпиває зі склянки .
— Ніхто з нас не обирав , у який час народитися , на це — воля Господня .
Але , — чоловік робить павзу , — ми вільні вибирати , як ми проживемо це подароване нам життя , і всі ви цей вибір зробили , вирішивши стати Господнім голосом і молотом у його десниці .
Всім нам випало народитися у час Кінця часів , день , коли кривда назоветься правдою , коли нечестивець кликатиметься праведником , коли розпуста танцюватиме в Домі Божому .
Час , про який написано : ” як стало розпусницею вірне місто : було повне воно правосуддя , справедливість у нім пробувала , тепер же розбійники ! “
Бо ж направду , місто наше , рівне Єрусалимові , вірне Господу Богу , зрадило йому у блудійстві своєму й осквернило саму Мудрість Божого задуму .
Адже Мудрістю Божою був створений світ , та людська гординя спокусила її .
Облудники , зухвалі грішники , Бога не боячись , ґвалтують мудрість його , і з нього насміхаються , як перелюбники .
І зречеться він її , і станеться так , як написано , що ” за многоту блудодійства розпусниці , привабно ласкавої , вправної в чарах , що народи за блуд свій вона продавала , а роди за чари свої , ось Я проти тебе , — говорить Господь Саваот , — і подолка твого підійму на обличчя твоє , і покажу Я твій сором народам , а царствам твій стид !
І кину на тебе огиди , і погордженою вчиню Я тебе , і зроблю Я тебе , мов позорище ! “ — чоловік коротко переводить подих , — І об’явилося Іванові Богослову : ” Упав , упав великий Вавилон !
Став він оселею демонів , і сховищем усякому духові нечистому , і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних , бо лютим вином розпусти своєї він напоїв усі народи !
І земні царі з ним розпусту чинили , а земні купці збагатіли від сили розкоші його ! “
Лектор хапає склянку з трибуни й жбурляє її в центр півкола , бризки і друзки розлітаються залою :
” З таким розгоном буде кинений Вавилон , місто велике , і вже він не знайдеться !
І голосу гуслярів , і співаків , і сопільників , і сурмачів уже не буде чутно у тобі !
І вже не знайдеться в тобі жадного мистця й ніякого мистецтва , і шум жоден уже не буде чутий у тобі ! “
Чоловік окидає поглядом приголомшену , захоплену авдиторію .
Переводить подих .
Спокійнішим , твердим голосом продовжує : ” Немає в Господа іншого воїнства , аніж ми , і не знає іншого молоту його рука .
Ми'сьмо сірка і пломінь , полум’яний меч херувима , ми'сьмо праведники і вершителі Божого суду над тими , хто прокляли Благодать Господню .
Як ревниві Маккавеї , увійдемо ми в Дім Божий , як праведний Йосія , очистимо його від скверни “ .
Чоловік виходить з-за трибуни й спускається до зали .
Стає одразу нижчим .
Промовляє : ” Встаньте “ .
Люди встають .
” Підійдіть “ .
Молодь підходить .
” Сьогодні буде велична ніч , найтемніша ніч .
Ніч боротьби духу і міцності рук .
Як ви вірите в Бога , так і я із ним на вас покладаюся .
Бо ви йсте праведники , ті , хто не боїться стати й діяти за правду і за віру , заради порятунку Світу й на славу Бога .
У цьому ваша сила .
Пам’ятайте про це .
Пам’ятайте , ким ви є , і хай Голос Господній провадить вас “ .
— На те воля Божа ! — лунають одностайно голоси .
— Ідіть з Духом святим , — відповідає чоловік .
Чоловік складає великі пальці і вказівні із середніми , утворюючи долонями подобу серця .
Цим серцем він осіняє присутніх хресним знаменням , тричі справа наліво , тричі зліва направо .
Повторює благословення .
Люди коротко проказують до себе молитви , кивають й одне за одним виходять із зали .
Макс , виходячи одним із останніх , доказуючи " Амінь " , краєм ока бачить як проповідник підходить до книжкових полиць .
Відвертається , іде .
Пройшовши контроль при вході , вона потрапляє до просторого , високого склепінчастого приміщення , у якому одразу ж маліє і губиться .
Довкола неї , на вичовганих плитах підлоги , вже стоять юрбами люди , рухаючись , смикаючись , дрижачи у шаленому ритмі музики .
Вона й сама відчуває його , він струмом пронизує її тіло і мозок .
Їй паморочиться .
В ніздрі б’є суміш запахів — марихуани , ароматизованої пари , штучного диму , розпашілих людських тіл .
Вона задкує до старої колони і роззирається , тулячись спиною .
Залу пронизують лазери , розтинають прожектори .
На помості навпроти входу , під меншим склепінням , наче вівтар , стоїть пульт , за ним — тьмяна постать .
Під банею нависають трутовики колонок та світлотехніки , приміщення раз по раз виринає з темряви в яскравих спалахах .
Із горішніх галерей звисають люди , там менше танцюють і більше затискаються й курять .
Усе бринить ритмом .
Вона заплющує очі , віддаючись вібрації повністю , тремтячи всім тілом , сіпаючись на холодному камені .
Їй бракне свідомості переживати те , що вона відчуває — щось неймовірне , незбагненне потойбічне .
Те , що вона не могла б уявити , мріючи ; те , на що навряд чи могла б сподіватися .
Вона — одне ціле із залою , орган єдиного організму , що колишеться одним пульсом , одним шаленим серцебиттям , вирує й тріпочеться .
Її рухи інтуїтивні , природні й чуттєві , непідвладні розумові .
Розумові ?
Думка про це губиться й зникає в темній порожнечі , вона вже не думає , вона — відчуває .
Приглядається до людей навколо .
Їхні постаті й риси : розпашілі , рвучкі , несамовиті й блаженні — відбиваються в глибині її свідомості невисловленими , вільними від мовного опису .
Вони — це рух , вони — це любов , вони — це вічність і єдність .
Вона ступає кілька кроків , намагаючись не зраджувати ритму .
Люди не звертають на неї уваги .
Вони — справді незвичні , виразні , яких вона рідко коли зустрічала у повсякденні .
Вони — такі , якими є , якими захотіли бути .
Щирим і справжнім є їхній одяг , їхні зачіски й зовнішність .
У них є щось тваринне , щось предвічне й непідвладне .
Щось від тієї сили , що пульсує нею і рухає , що наповнює і єднає всіх присутніх у залі , а може , й увесь всесвіт .
Вони стояли вдванадцятьох у холодному тісному коридорі .
Брак повітря , низьке склепіння , темрява і пекельна , рвана музика — гул , що глухо долинав згори , тиснули й гнітили .
Утім , адреналін , що почав виділятися в напруженому передчутті , притлумлював відчуття і залишав лише тремтіння , нуртування в животі та нервове посмикування .
Макс скинув високий обтяглий комір з обличчя , зробив пару вдихів , натягнув знову .
Постискав руки в кулаках , похукав на них , сховав у кишені .
Намацав звичне руків’я телескопічного кийка , подумав дістати й випробувати , але завагався .
Роззирнувся , лише зараз звертаючи увагу на обличчя людей , ледь помітні в світлі спрямованого донизу ліхтаря .
Напружені , безрушні .
Кілька людей сперлося на стіну й молилося , безшумно , ледь помітно ворушачи губами ; хтось робив це , опустившись на холодну долівку .
Одна з дівчат , із волоссям під облеглою шапкою , ритмічно гойдала головою , наперекір стугону згори .
Макс замружував очі й не міг зосередитися , не міг витворити перед заплющеними очима жодного сталого образу , не міг вловити думку .
Був наче бик перед коридою — промайнуло в голові .
Молитву не міг про себе дочитати до кінця , слів бракло , голос уривався .
Спробував наче суфій повторювати одну й ту ж фразу — ” Амінь , амінь , амінь “ , та гул , що просочувався й колихав каменями , і тут заважав йому .
Пробував струсити з себе запаморочення , розім’ятися .
Скільки ще ?
Вже скоро , — мов знаменням прозвучав голос .
Чоловік з цупкою бородою , нагортаючи рукав і ховаючи підсвічений циферблат , окинув усіх поглядом і повторив : ” Уже скоро .
Менш ніж за годину .
Тримаймося “ .
Час линув непомітно , вона не думала й не могла б усвідомити , що було хвилини тому .
Для неї існував момент , мить , поточний ритм .
А втім , вона знає , що він змінився .
На тлі тремтіння стає частішим і глухішим , натомість , усе навколо пронизує щось невимовне й космічне : холодний , неземний гул .
Змінилося те , як вона рухалася , інакше окреслився простір .
У неї з’являється потреба іти кудись , то помітніша й несподіваніша , що з нею приходить усвідомлення попередньої відсутності потреб .
Наче момент усвідомлення себе уві сні — з яким не настає пробудження , але мить дотику до потаємного й величного .
Вона рушає крутими сходами до галерей , проводячи рукою вкритими написами стінами , вдивляючись в обличчя зустрічних людей , несвідома сама , навіщо вдивляється .
З галереї дивиться додолу , відчуває запаморочення й дивну легкість , сахається .
Дивиться вгору й бачить очі , обличчя , постать .
Непомітна в темряві й димі знизу , вона заглядає їй прямо у вічі .
Дівчина заплющує очі , відходить за колону .
Її обличчям відбивається подив , вона , здається , краще розуміє свою потребу іти .
Наче сновида , ступає , оминаючи людей , що безпам’ятно тремтять чи втискаються у стіни , парами й поодинці .
Іде , несвідома , але певна , покладаючись на силу , що веде її плетивом галерей і сходів .
Незчувшись , вона опиняється у закутку , подалі від решти людей , що тремтять у шаленому танці , майже сама .
Вона спирається на стіну , відчуваючи , як її трусить .
Руками сягає під темну складчасту спідницю і стягує білизну , намагаючись не перечепитися .
Впирається в коліна , заплющує очі , відчуває тепло пари , що здіймається від підлоги та теплі краплі на литках .
З полегкістю видихає , намацує в сумці серветки , по кількох спробах розриває пачку і витирається .
Стоїть так мить , несподівано для себе відчуває запах сечі , кидає серветку , випростується .
Роззирається .
Розуміє , що вона не перша , хто сюди приходив .
Відчуває розлад , наче від’єднаність від загального ритму , потребує його і водночас боїться .
Їй паморочиться в голові .
Дивиться долі , на відблиски світла в калюжі .
Вагається й остаточно скидає білизну , мало не запорпуючись у взутті .
Помічає рух десь збоку , відчуває , як хтось підходить .
Випростується .
Спалахи вихоплюють постать хлопця що стоїть за пару кроків і дивиться на неї .
Він має коротке кучеряве волосся та темну шкіру , очі незвично відблискують жовтим .
Вона заціпеніла й непевна , зрештою , розпружується й відхиляється на стіну .
Хлопець підходить , м’яко й обережно , не відводячи погляду .
Його зіниці вузькі , мов зміїні , і справді жовті , як і білок .
Хлопець підходить до неї впритул , однією рукою впирається в стіну , іншою торкається її рівної гривки .
Її мов пронизує струмом , ритм і гул відчувається виразніше й сильніше .
Спершу непевно , згодом сміливіше вона торкається світшота на його грудях , його шиї , обличчя .
Притуляє його , вбирає його запах .
Цілує його , її проймає тремтіння , гул наростає .
Його губи шорсткі .
Їхні роти розтуляються , її язик торкається його язика , і цей дотик її приголомшує .
Він довший , ніж здавалося б , гладкий , як щока і — роздвоєний .
На мить вона розтуляє очі , але страх минає .
Вони цілуються , вона запускає руки в цупке волосся , пестячи його .
Його рот відривається від її , слинячи підборіддя , обціловуючи відкриту шию .
Руки торкаються стегон і задирають спідницю .
Від його доторку вона мало не точиться , їй перехоплює подих , заплющені очі проймає світло , пальці впиваються в потилицю .
Вся вона — нерв , що відчуває його губи , його язик і космічний гул , що пронизує все її тіло , всю будівлю , увесь всесвіт .
Час , — коротко вимовив бородань і розім’яв плечі .
Хто сидів — підхопилися , розпружилися , приготувалися .
Макс , майже не відчуваючи пальців , стиснув у кишені телескоп і з усіма повернувся за напрямом коридору .
Поспішним кроком , з лунким стукотом важких ботів , що мішався із воланням музики , крізь темряву , вони рушили вперед .
Нарешті .
Кров пульсує у його скронях , адреналін трусить тіло , світ коливається в такт руху .
Поворот , другий .
Музика гучнішає , він відчуває близькість моменту .
” Сходи ” — вимовляє чоловік , люди попереду починають підійматися , без надмірного поспіху , заощаджуючи сили .
Заворот коридору , на стінах — відблиски світла .
Музика навісніє .
Скриплять відчиняючись ґрати , вони затримують рухи і задні напирають на Макса .
Знову рух .
Вони виходять назовні , в оглушливий пекельний біт , у свій судний день .
" Уперед " — крик , що майже цілком тоне у шумі , проте всі все розуміють .
Ляскіт телескопів — Макс розкладає і свій , і невпинний , виплеснутий рух , мов натягнута тятива , розпружується й вивергає їх у безтямний натовп .
Бій , біт , біль .
Простір розтинають лазери і палиці , люди точаться й неприродно смикаються .
У холодній вібрації та тремтінні , що наповнює приміщення , не чути зойків і криків .
Макс безгучно розтуляє рот : ” Так тобі , погань !
Ось тобі , скверно “ , раз по раз цвьохкаючи кийком , валячи спотворених людей , розтинаючи їхні звірячі морди .
Рука рухається механічно , він продирається натовпом , боковим зором бачачи удари побратимів .
Вони задають свій ритм , страшний і величний , як Божий гнів .
Осатаніло ляскає телескопом , з силою топче ботом обличчя , лівою рукою смикає за коміри та волосся .
Музика виходить на нові тональності , оглушуючи його й пронизуючи .
Його сліплять спалахи , він просто йде перед себе , вже не бачачи куди , несамовито вимахуючи кийком , важко ставить ноги , натикаючись на слизьку долівку чи повалені тіла .
Відчуває запаморочення та млість , відчуває , як терпне рука і забиває дух , відчуває сіль поту , що пече у очах .
Беззвучно розтуляє рот , відчайдушно вслухаючись у свій крик , навідмаш тне рукою , точиться і без тями падає на долівку , встигаючи відчути лобом холод і біль .
Її будить притлумлений гул музики .
Власне , його вона чує , і подив , викликаний усвідомленням цього , її будить .
Не розтуляючи очей , вона прислуховується до інших своїх чуттів .
Від холоду її проймають дрижаки , вона інстинктивно підтягує те , чим накрита до шиї , і усвідомлює що це щось закоротке , бо холодно стало її ногам .
У ніс їй б’є запах сечі , людського тіла й кохання , кислий і солодкий водночас .
Ще трохи вона лежить поміж сном і пробудженням , відчуваючи , як повертаються відчуття : шалена втома , голод і спрага .
Важко розтуляє рот , відриваючи присохлий до піднебіння язик та набряклі губи .
Тремтячими руками впирається в холодну плиту підлоги , підводиться .
З неї спадає світшот , яким вони була вкрита .
В присвітанковому світлі , що пробивається крізь вікна з-під склепіння , розрізняє його колір — темно - синій .
Через несподіваний холод розуміє , що не має на собі білизни , роззирається і бачить її у калюжі поодаль .
Поміж тим бачить і кілька тіл — людей , що ще лежать , сонні й непритомні , і тих , що вже звелися й сидять туплячись перед себе , обійнявши руками коліна .
Намагається згадати уривки минулих подій .
Їй паморочиться і нудить .
Звертає увагу на музику .
Її ритм відчувається глухо , але з тим значно виразніше , напрямленіше .
Згадавши свій подив пробудження , вона торкається вух .
І чує свій дотик .
Чує , як музика змінює тон , коли вона затуляє вуха .
Приголомшена , впирається в стіну .
Намацує у сумці регідрон , розчинений у пляшці з-під мінералки , пожадливо випиває .
Видихає і чує свій віддих .
Точачись іде , як їй здається , до виходу , ведучи руками вздовж холодних списаних стін , минаючи сонні тіла та людей , що мовчки , виснажено курять .
Хтось , як і вона , іде .
Вона йде слідом , чуючи власні нерівні кроки та втомлену вже музику .
Натрапляє на вихід — не головний , через який входила , а втім , їй це вже не важить .
Вона мружиться на світло ранкового сонця , спирається на стіну й ніжиться в його теплі , що починає прогрівати ще холодне з ночі повітря ; тихо сміється й радіє щастю чути цей сміх .
Макса з мороку вириває настирний біль , що пульсує черепом .
Він змушує його розплющити очі й заплющити їх знову , зціпивши зуби .
Рука обережно , інстинктивно тягнеться до чола , підбираючись до епіцентру болю .
Пальцями він намацує кров , що запеклася на шкірі та в лівій брові , й чималу ґулю .
Не розплющуючи очей , пробує згадати , що сталося .
Його охоплює переляк .
Він не може .
Де він ?
Хто він ?
Він ставить собі ці питання , й радий здатності їх поставити , але відповісти не може .
Тривога змушує його розплющити очі , спершу праве , потім — обережно й із зусиллями — ліве .
Він лежить , спертий на холодний камінь углибині просторого приміщення з рядом колон перед собою .
Поряд з ним сидить кілька постатей .
Кілька з них курять , кілька — безгучно перемовляються .
Постаті — людські , точніше , майже людські .
Один , що курить неподалік від нього , має загострені , перетинчасті вуха , які він не може вважати людськими .
Вуха іншої , рудої , наскільки можна гадати у тьмяному передсвітанковому світлі , пухнасті та мають китички .
Її веснянкувате обличчя посміхається до нього із кпином і цікавістю .
Він пробує вслухатися в розмову постатей пообіч , але намарно .
Вони , тим часом , звертають на нього увагу й посуваються , не встаючи , туплячись на нього й теж посміхаючись .
” Хто ви такі ? “ — пробує спитати він , але не чує свого голосу .
Навколишні , схоже , сміються .
Один із них , чорношкірий зі зміїними очима , щось наче каже до інших та простягає Максові сигарету .
Тремтячими пальцями він бере її .
Невпевнено затягується , кашляючи .
Решта посувається до нього , насмішкувато ворушачи губами .
З очей Макса виступають сльози .
Певно , від диму .
