На спотвореному обличчі Крисобоя не було ні втоми , ані незадоволення , і здавалось , що велетень кентуріон сповнений сил ходить так весь день , всю ніч і ще день , — словом , стільки , скільки буде потрібно .
Все так само ходить , поклавши руки на важкий з мідними бляхами пояс , все так само суворо поглядаючи то на стовпи зі страченими , то на солдатів у ланцюгах , усе так само байдуже відкидаючи носком волохатого чобота вибілені часом людські кістки чи дрібний кремінь , що потрапляють йому під ноги .
Та людина в капюшоні розмістилась неподалік стовпів на триногій табуретці і сиділа в благодушній нерухомості , зрідка , проте , від нудьги прутиком розколупуючи пісок .
Те , що було сказано про те , що за ланцюгом легіонерів не було жодної людини , не зовсім правильно .
Одна ж людина була , але просто не всі її бачили .
Вона розмістилася не на тому боці , де був відкритий підйом на гору і з якого було найзручніше бачити страту , а в північному боці , там , де пагорб не був пологий та доступний , а нерівний , де були і провалля , і щілини , там , де , вчепившись у щілині за прокляту небом безводну землю , намагалось жити хворе фігове деревце .
