— О мій вельмишановний пане !
І вже вельмишановний пан мене впізнав ! — викрикує слуга і припадає до панських ніг .
— Я думав , що вельмишановний пан уже ніколи не прокинеться ...
Запала мовчанка — було чутно тільки схлипи слуги , який усе ще обіймав ноги пана .
— Де я ? — питає пан Скшитуський .
— У Топорові ...
Вельмишановний пан зі Збаражу до свого короля прийшов ...
Хвала Богу !
Хвала Богу !
— А де король ?
— Пішов із військом рятувати князя воєводу .
Знову запала мовчанка .
Сльози радості безперервно стікали по обличчю Рендзяна , який за хвильку почав повторювати схвильовано :
— Яке щастя , що я пана тіло можу бачити ...
Потім встав і відчинив кватирку , а зрештою і вікно .
Свіже вранішнє повітря увірвалося до хати , а з ним і яскраве денне світло .
З тим світлом цілковито повернулася до Скшитуського свідомість ...
Рендзян усівся на підлозі біля ліжка ...
