Ще минулого літа я прочитала книжку “ Жінка в Берліні ” , але все бракувало часу розписати свій відгук .
Зважаючи на дати і черговий парад " побєдобєсія " , саме час згадати про неї .
Книжку видали вперше 1959 року на основі щоденника берлінської журналістки , яка описувала свій побут у зруйнованому Червоною армією місті впродовж квітня - червня 1945 року .
Книга вийшла анонімно ( що виявилося цілком виправдано , зважаючи на звинувачення , які полетіли до анонімної авторки та інших жінок відразу після виходу з друку ) , і лише після смерті авторки у 2001 році і перевидання книги у 2003 році вдалося розсекретити її особу .
Нею виявилася Марта Гіллерс .
Книга є таким собі доповненням загальної картини війни — жіночим поглядом на події , що збіглися у часі з “ переможним ” входом радянських військ у Берлін .
І лаконічність , відвертість , але водночас максимальна відстороненість та беземоційність викладу дають змогу вибудувати своє власне ставлення до описаних подій .
За різними даними , впродовж 1945 року у Берліні жертвами сексуального насилля стали від 90 до 130 тисяч жінок .
Анонімність книги стає не лише прикриттям авторки , а й масштабує особисті переживання на долі незліченних жінок .
І стає таким чином проговоренням жіночого досвіду на війні .
Адже наважитися говорити , зважаючи на стигматизацію , що панувала і досі панує в суспільстві , надзвичайно складно ( окрему розмову можна вести про численних жінок , які повернулися з війни в СРСР ) .
Так само складно , як і почути власне жіночий голос і правильно відчитати його , адже більшість воєнної та повоєнної літератури написали чоловіки , з чоловічого погляду із чоловічими смислами .
Ще одним важливим моментом є , що авторка не займається ні виправдовуванням , не намагається викликати співчуття , описує все без прикрас , зазначаючи , що це спосіб пристосуватися і просто жити й вижити .
Як видається , просто жити і вона , і багато інших німців пробували впродовж усієї війни , не задумуючись до кінця над злочинами націонал - соціалізму .
Що підводить до висновку , актуального для сучасної України — варіанта просто сховатися за “ життям ” від жорстокої реальності не вийде , вона рано чи пізно наздожене і вдарить по голові жахливими відкриттями .
Про Україну думається і в контексті теперішньої війни , адже того , що твориться на непідконтрольних територіях , ми достеменно не знаємо , хіба здогадуємося .
І там теж тисячі жіночих історій , які залишаються табуйованими .
Тому коли я думаю про “ ніколи знову ” з одного боку , “ можем павтаріть ” з іншого , то розумію , що “ ніколи знову ” можливе лише через проговорення , пам’ять , нефальсифіковану історію та цінності , які ти відстоюєш , а не стараєшся “ просто жити ” , бо , може , пронесе ; а про “ можем павтаріть ” нам розказувати не треба , ми і так бачимо історію , що розгортається на наших очах .
Варто просто пам’ятати , у війни багать облич , і одне з них — жіноче .
