Ніхто ніколи не зупиняв його на вулиці , щоб сказати із радісним виглядом : « Мій любий Скрудже , як справи ?
Коли ти завітаєш до мене у гості ? » .
Ніякі жебраки не просили у нього милостиню , жодні діти не запитували у нього котра година , жоден чоловік чи жінка жодного разу в житті не шукали дороги до дому Скруджа .
Навіть собаки сліпців , здавалося б , знали його , і коли бачили його , то заштовхували своїх хазяїв в одвірки та двори ; а далі крутили своїми хвостами , ніби кажучи : « краще бути сліпим , ніж мати злі очі , темний пане ! »
Але Скруджу було байдуже !
Саме це йому і подобалося .
Торувати свій шлях крізь юрбу життя , застерігаючи будь-яке людське співчуття зберігати дистанцію .
Ті , хто знав Скруджа , називали це божевіллям .
