Роздуми про карантин
Іноді думається , що ці місяці карантину — частина якоїсь духовної практики .
Життя кинуло нас у такі обставини , коли втрачається відчуття часу , відчуття звичного ґрунту під ногами , відчуття простору та соціальних дистанцій у всіх сенсах .
Особисто я наче вже по енному колу проходжу оті стадії , що починаються від заперечення , а завершуються смиренним прийняттям .
Іноді здається , що всі навколо сильно перебільшують значення подій , що насправді наче не дуже щось і змінилось .
А часом таке враження , що світ перевернувся догори дриґом .
Мабуть , слід питатися про досвід на карантині , заздалегідь посортувавши респондентів .
Бо карантин виступив собі калібратором .
Життя змінилося або не змінилося , залежно від фаху , стилю життя , натури , наявності дітей ( і їхнього віку ) та статі .
От мій чоловік — виразний інтроверт і домосид , то йому віддалена робота , хай із великою кількістю онлайн - перемовин — це ще як зона комфорту .
Така особа , що потребує живого спілкування , обіймів , зміни картинок перед очима — така , як ото я — тепер має більше причин впадати в депресію .
Карантин дуже ефективно показав стереотипні ролі жінки — яка передусім опікується дітьми , що тепер 24 / 7 вдома , яка тепер має більше готувати , все це поєднуючи якимось чином із віддаленою роботою .
Ці гендерні нюанси , гадаю , помітні у різних сферах , але конкретно про зниження продуктивності жінок - дослідниць писали навіть у " Nature " .
Домашній режим повернув мене у самовідчуття , які були під час декрету ( оце лише півтора року як із нього вийшла ) .
Тоді був перманентний стан « насторожі » : то треба погодувати дитину , то переодягнути , то вже пора надвір — немає можливості розпоряджатися собою і своїм часом .
Після виходу на роботу потрошки поверталось своє власне « я » — коли можна планувати час , а іноді й просто посидіти та подумати .
І от знову — ти завжди маєш бути « напохваті » , бо з двома 4-річками так є .
Щойно зануришся у читання чи іншу роботу — вже комусь треба підтерти дупцю , подати обід чи загасити істерику .
І ти постійно в активному фоновому режимі радару .
Це страшенно вимучує .
Хочеться часом крикнути : набридло , що без мене валиться світ !
З іншого боку , так шкода людей , яких хвороба закрила самотніми у чотирьох стінах .
Бо ці постійні джерела крику і потреб — дітиська — вони ж і вічне джерело притульності .
А коли соціальних контактів мало , коли зась підходити ближче , ніж на півтора метра і без обіймів можна задихнутись — отоді відчуваєш справедливість всесвіту , бо за всі твої вкладання енергії він дарує тобі любовний безліміт .
Карантин повернув усвідомлення того , яким важливим є тілесний контакт .
Ми всі істоти фізичні .
Здається , я колись читала про експеримент : малих мавпенят змушували обирати між їжею та обіймами , і вони обирали друге .
Тепер всупереч усім порадам зняти маску — це вже жест особливої довіри ( чи , може , глупоти ? ) .
А в наш час віддаленої любові ми інколи забуваємо про все це .
Продовжуючи метафору із декретом , я знову пригадала , як важливо самоналаштуватися .
« Встала вранці — одягни красиві сережки » , — так радила мені сестра , коли вже світ ставав геть немилим .
А нині знов порада актуальна .
Коли не треба нікуди виходити , все одно треба причесатися , підфарбувати очі , сподобатися собі у дзеркалі .
Це як старт для нормального руху .
« Краса для самої себе » — тебе майже ніхто не бачить , але є один незмінний спостерігач — ти сама .
Якщо собі подобаєшся , то і погода за вікном приязна .
Та й тим самим робиш « часові зарубки » — новий день , нові сережки .
Бо тепер усе , як у фільмах про в’язнів , які втрачають відчуття дискретності часу — він пливе однаково й аморфно .
Розмивається поняття робочого дня , буднів та вихідних , тому треба хоча б самотужки окреслювати ритм : « чітко » і , за можливості , позитивно починати свій день , якось « маркувати » вихідний — поїздкою чи хоча б декоративною зміною розпорядку , святкувати свята .
Бо неперервний , суцільний час має здатність нас дезорганізовувати .
На карантині більше часу на сім’ю ?
Не треба витрачати годину чи дві на дорогу ?
Ну але ж як легко втратити ці заощаджені години та ще більше часу , коли зникають звичні « дзвіночки » .
Вже не так важливо , що в 18 годині закінчується робочий день , не треба бігти у садочок забирати дітей , і так далі , і по колу .
Отак і минає день : батьки переважно у ноутбуках , а діти бавляться « у роботу на ноутбуках » .
Добре , що хоч циркадні цикли ще на місці .
Загалом констатую цей ефект « бабака » як втрату однієї з констант , одного із « слонів » , на яких стоїть наше життя , – хай і примарного , проте контролю над часом .
А ще один артефакт , який випливає при цьому на поверхню , — неможливість будувати плани на майбутнє .
Ми , жителі сьогодення , звикли купувати квитки за пів року , розписувати свій щоденник чи гугл - календар .
Аж тут — форс - мажор .
Сплановане скасовується , а нове напланувати тепер і страшно , і невпевнено .
Другий « слон » , який похитнувся , — відчуття простору .
Тут узагалі парадоксальна ситуація .
Інформаційні платформи створюють враження близькості , яка « у справжньому житті » ще може сприйматись як оманлива .
Коли ж ці способи спілкування із альтернативи перетворюються на домінантні — то часом ця віддалена близькість сприймається навіть яскравіше .
Наприклад , цього року на Великдень ми « збиралися родиною » через ZOOM - сесію .
Так , бракувало фізичної присутності , але ми вже багато років не святкували у такій великій компанії !
З’їхатися по-справжньому всім , до однієї хати , неможливо — родина розрослася , нема де сісти , нема де спати ...
А тут ми справді були всі разом , хоч це « разом » і не на 100 % .
Тому ще невідомо — ближчими , чи дальшими були насправді .
Близьке стало далеким : як - от сусіди по під’їзду .
А далеке стало дуже близьким : я вперше побувала у музеї Фріди Кало , побачила , де багато років утримували Нельсона Манделу , подивилась розкішну постановку лондонського театру .
Завершу своє філософське есе таким спостереженням : карантин до певної міри повернув « світ середньостану » .
Це я посилаюсь на теорію Насіма Талеба про « чорних лебедів » : він казав , що розвиток цивілізації сприяє тому , що дедалі ймовірнішими стають статистично нетипові події та явища .
Найяскравіше мені це виглядає саме у контексті простору і переміщень .
Відколи люди винайшли літаки , середньостатистична людина має більше шансів здійснити шалено довгий « стрибок » у просторі , відвідавши країну на іншому боці земної кулі .
Відколи ми освоїли віртуальний світ комунікацій , значно ймовірнішим стало для української дівчини вийти заміж за парубка зі ... , скажімо , Гватемали .
І так далі ...
Так от впроваджені обмеження часто « відсікають » ці нетипові події : бо вже не вдасться знайомій вирватись у Берлін на концерт і не вийде мені поїхати у відрядження до Англії .
Простір обмежився розмірами « комірки » , куди можна заїхати власним авто або дійти пішки або ж куди встигнеш дійти за час , який чоловік погодився посидіти із дітьми замість тебе .
