Господи , боже мій !
Яка ж самотня вечірня земля !
Які ж таємничі тумани над болотами .
Хто блукав поміж цих туманів , хто багато страждав перед смертю , хто летів над цією землею , несучи на собі непомірний тягар , той знає .
Це знає стомлений .
І він без жалю залишає тумани землі , її болота та ріки , він з легким серцем віддається у руки смерті , знаючи , що лишень вона його заспокоїть .
Навіть чарівні чорні коні втомились і несли своїх наїзників повільно , і неминуча ніч стала їх наздоганяти .
Відчуваючи її за своєю спиною , причаївся навіть непосидючий Бегемот і , вчепившись у сідло кігтями , летів мовчазний і серйозний , з розвіяним хвостом .
Ніч почала застилати чорною хустиною ліси й полонини , ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу , тепер уже нецікаві і непотрібні ані Маргариті , ані майстру , чужі вогники .
Ніч переганяла кавалькаду , сіялась на неї зверху і викидала то там , то тут у посмутнілому небі білі плямочки зірок .
