Лежачи на ложі в грозовій напівтемряві , прокуратор сам наливав собі вино в чашу , пив довгими ковтками , час від часу торкався хліба , кришив його , ковтав маленькими шматочками , час від часу висмоктував устриці , жував лимон і пив знову .
Якби не рев води , якби не удари грому , які , здавалося , загрожували розплющити дах палацу , якби не стукіт граду , що котився сходами балкона , можна було б почути , що прокуратор щось бурмоче , розмовляючи сам із собою .
І якби нестійке тріпотіння небесного вогню перетворилося б на постійне світло , спостерігач міг би бачити , що особа прокуратора зі запаленими останніми безсонням і вином очима висловлює нетерплячку , що прокуратор не тільки дивиться на дві білі троянди , які потонули в червоній калюжі , але постійно повертає обличчя до саду назустріч водяного пилу і піску , що він когось чекає , нетерпляче чекає .
