Дім лісника .
Частина перша .
Охляле осіннє сонце несміливо пробивалось через пожовкле листя , намагаючись востаннє перед зимою зігріти землю .
У повітрі немов застигло німе запитання — « Коли вже сніг ? »
Старий лісник не любив цього часу , коли всі болячки загострювались і з тіла чомусь зникало бажання жити ...
Ось і сьогодні він , покректуючи , підвівся з ліжка , і в грудях знову запекло .
Він довго та надсадно кашляв , і в мокротинні було багато крові .
Та звичні руки вправно зробили самокрутку , і сизий дим поплив серед дерев .
Він жив на околиці лісу і давно не бачив людей .
Лісник не любив людей , і коли він покинув службу , неначе легше стало йому на душі , неначе невидимий тягар упав з нього , і стареча спина навіть трохи випрямилася .
Та не повністю , бо на серці лежав камінь .
І камінь той був — ГРІХ !
... то сталось давно ...
У деякі дні лісник гнав із голови ті страшні спогади , але інколи думки про ВБИВСТВО лізли в голову , мов великі набридливі чорні мухи ...
У час війни він був молодим , повним сил , і його , без сумніву , забрали б до війська , якби не покалічена в дитинстві рука .
Тоді ще десятирічному чужий собака розтрощив йому зап’ястя , погриз пальці , сусіди ледве врятували від гіршого .
Батько тоді перехрестився , зітхнув і якось кволо і страшно мовив — « Вже би краще загриз насмерть , яка тепер з нього користь ! »
Коли минули роки дитинства , батько , теж лісник , навчив його стріляти лівою рукою , та в армію лісника не брали ні совіти , ні німці , ані партизани .
Отак жив він відлюдьком , сам - один у старій батьківській хаті , і хвилі війни якось здалеку , лише відгомоном нагадували про себе .
Та тієї ночі ВИПАДОК і ДОЛЯ вирішили поставити перед лісником вибір — або бути вбитим , або жити далі .
Уже під вечір того дня зі сходу виповзла на небо чорна , аж ніби темно - синя хмара , та й посунула до обійстя лісника .
Молоді дубки , які садив ще батько , надсадно скрипіли під поривами могутнього вітру , а навколо хати крутився вихор , який приніс зі собою уламки гілок дерев , листя та непотребу .
Від вигляду смерчу ліснику стало не по собі , і він , квапливо перехрестившись , забіг до хати .
Якесь передчуття не давало йому почувати себе в безпеці біля вогнища « буржуйки » , що вогняними руками тягнулось угору до труби , де вовчим голосом вив вітер .
Гучний стукіт у двері змусив його здригнутись .
Відчинивши двері , він одразу дістав прикладом у груди , і кров потекла через горло .
Лісника без церемоній викинули надвір , під призьбу , і з землі йому було видно солдатів в німецькій формі .
Форма була якась чудернацька , і лише за свастикою , орлами та німецьким « жварготінням » можна було зрозуміти , що це саме вони .
Та раптом безлад став стихати , і солдати вишикувались на подвір’ї .
Через вузьку дерев’яну браму до клуні на високій швидкості під’їхав легковий автомобіль і , піднявши хмару пилюки , різко загальмував .
З авто вийшов старший офіцер .
З усього було видно , що у нього на пропорційному , витонченому обличчі панувала ознака нервозності та паніки .
Його сірий мундир прикрашали дивні нашивки , як відзначив про себе лісник , « немов дві блискавки , Перун би го тряс »
Кинувши декілька наказів у шеренгу солдат , офіцер забіг до хати .
На подвір’ї закипіла робота .
З вантажівок викидали на землю довгі зелені ящики , і солдати , відкриваючи їх , відбирали лише необхідне .
Решту , а це були німецькі пояси з пряжками , обмундирування , каски , набої з машінгверами , солдати закопали в кутку садиби під старою вишнею .
Основні речі було навалено в купу на одну вантажівку , від чого вона стала схожою на циганську фіру .
До лісника підійшов солдат і пхнувши його чоботом , наказав залізти в клуню , котра була прибудована до хати .
Його зачинили на замок і вже в повній темряві післягрозової ночі продовжили готуватись до подальшої втечі .
У голові лісника прояснилось , кров уже не текла , хоч у грудях добряче пекло .
Крізь стінку просвічувалось світло з хати , і він із занепокоєнням заглянув , щоб подивитись , що ж там твориться .
Офіцер зачинив двері на засув , заслонив вікна і , скинувши всі речі зі столу , розкрив валізи на столі .
У лісника полізли очі на лоба — у валізах виблискували стародавні золоті персні , монети , ланцюжки та інші речі , лише глянувши на які перехоплювало подих .
Офіцер складав в одну більшу валізу цінніші речі , а порцелянові тарілки , інші речі з недорогоцінного металу відкидав набік .
Він поспішав , і декілька тарілок з царськими вензелями впали на підлогу , встеливши своїми благородними шматочками брудні дошки .
Кинувши роздратовано « шайзе » , офіцер із зусиллям закрив валізу на замок .
На нікельованих замках зловісно зблиснули дві блискавки .
За стінкою лісник заворожено дивився на їхню незрозумілу красу ...
Раптом з лісу пролунали черги « шмайсерів » , а на подвір’ї вибухнули одна за одною гранати .
Почулась німецька лайка , стогони поранених , і в повітрі запахло порохом .
Все сталось настільки блискавично , що лісник лише встиг поглибше закопатись у сіно в клуні , і очікувати швидкої смерті .
Бій був швидкий , але несамовитий .
Від вибуху гранат запалала скирта сіна на подвір’ї , і нападникам усе було видно , як на долоні .
Їх самих же ховала темрява , і власне бій можна було б назвати побоїщем .
Зрізані кулями , солдати падали на чужу землю , яку вони так прагнули завоювати ...
Автоматна черга прошила старі дерев’яні двері і від сильного удару вони розкололись .
Двоє повстанців заскочили в хату , і одразу ж пролунали постріли з пістолета — фашисту таки вдалося поранити одного , але другий всадив у офіцера цілу чергу зі « шмайсера » .
Стіни хати , котрі ще зранку були такими білосніжними , миттю вкрились кров’ю .
До хати забігла решта нападників .
З’юрмившись біля пораненого , вони вправно перебинтували йому груди .
Один із повстанців , що з поведінки здавався старшим у загоні , сказав –
« Друже Сокіл !
Усіх вбитих німців скинути в рів за хатою .
Полонених — не брати .
Обшукати авта , зброю зібрати .
На все маєте 15 хвилин !
Пораненого віднесіть у вантажівку » .
Керівник загону підійшов до німецького офіцера , обшукав його , і забравши документи , вийшов з хати .
До лісника , який тремтів у клуні , донісся голос « Усі рухаємось до криївки ! »
... на подвір’ї догорала скирта , а земля була рясно полита кров’ю ...
Зі сторони клуні почувся шурхіт , то лісник потихеньку вилазив зі схованки , ще до кінця не вірячи , що він ще живий .
Тільки що над ним пролетіла Смерть , взяла данину , що їй належала , але його лише торкнула рукавом ...
Стареньке радіо на стіні промовило радісним голосом — « Масковскає врємя девять часов ! »
Лісник взувся у звичні черевики , котрі радше були схожі на музейні експонати середньовіччя , і почвалав до краю городу .
Там у нього на місці старої вишні стояла невелика стодола .
Він неквапом вийняв ключі з глибокої кишені і , відчинивши старого іржавого замка , зайшов усередину .
Тут пахло вологістю , цвіллю і прілим сіном .
Лісник і сам не знав , чому він раз у рік приходив сюди , брав лопату , і розкопавши в кутку невелику яму , відкривав невелику скриню .
Він вже не відчував якогось захоплення , як колись , від споглядання вмісту валізки .
Мабуть , він це робив тому , що хотів довести самому собі , що гріх він вчинив випадково .
Думки в голові переплітались — « Навіщо ж він за мною підглядав ?
Якби він не хотів вкрасти , то я б і не вбив його ...
Красти , то гріх ! »
Його руки блукали по золотих речах , котрі він міг би намалювати і з пам’яті , хоч і не мав таланту до малювання .
Він пересипав з руки в руку персні із зображеннями невідомих йому богів , зважував у руках нашийні гривни , на яких були зображені сцени з життя якихось людей ...
Найбільше він любив тримати в руках старанно орнаментовані стародавні шолом і меч , котрі своїм золотом , здається , гріли старого .
Коли він розкладав на соломі всі речі , йому здавалось , що він неначе в музеї , що він володіє скарбом , який стирає його гріх ...
Старанно втоптавши землю , старий нагорнув сіна в куток , і захекано притулився до стіни .
В голові паморочилось , в роті був якийсь незвичний металічний присмак .
Лісник ледь дійшов до хати , як в очах потемніло , і він осів на порозі хати .
Перед очима ходили червоні , сині та зелені кола , в голові надсадно бухкала кров ...
Старий хрипів , і лівою рукою намагався розірвати комір ...
Враз перед його очима постала уявна картина , немов у тумані — двоє чоловіків у незвичному одязі ішли понад лісом , і немов косили траву якимись незрозумілими предметами .
У кожного з них у лівій руці були лопати з помаранчевими ручками .
Вони стояли на місці його розваленої стодоли , і курили ...
Дим від їхніх цигарок ставав усе густішим , а потім усе згасло ...
