— Уявляю , скільки пригод у вас було за одинадцять років ! — сказав студент .
— Що , мабуть , страшно їздити ?
Він говорив і чекав , що поштар розповість йому що - небудь , але той насуплено мовчав і йшов у свій комір .
Починало між тим світати .
Було непомітно , як небо змінювало свій колір ; воно все ще здавалось темним , але вже були видні коні , і візник , і дорога .
Місячний серп ставав усе білішим , а хмара , яка розтягнулась під ним , схожа на гармату з лафетом , трішки жовтіла на своєму нижньому краю .
Скоро стало видно обличчя поштаря .
Воно було мокре від роси , сіре і нерухоме , як у мертвого .
На ньому застиг вираз тупої , насупленої злості , ніби поштар усе ще відчував біль і сердився на візника .
— Слава богу , вже світає ! — сказав студент , вдивляючись у його зле , замерзле обличчя .
— Я зовсім замерз .
Ночі у вересні холодні , а варто лише зійти сонцю , і холоду як не було .
Ми скоро приїдемо на станцію ?
