Коні вже неслися угорі над Москвою .
— Я хочу попрощатися із містом , — прокричав майстер до Азазелло , що скакав попереду .
Грім з‘їв закінчення майстрової фрази .
Азазелло кивнув головою та пустив коня галопом .
Назустріч гурту у повітрі стрімко летіла хмара , але ще не бризкала дощем .
Вони летіли над бульваром , бачили , як постаті людей розбігаються , ховаючись від дощу .
Падали перші краплі .
Вони пролітали над димом — усім , що залишилось від дому Грибоєдова .
Летіли над містом , яке вже охоплювала темрява .
Над ними спалахували блискавки .
Потім дахи змінила зелень .
Тільки тоді хлинув дощ і перетворив тих , що летять , на три величезні бульбашки у воді .
Маргарита вже була знайома із відчуттям польоту на відміну від майстра , який дивувався тому , як швидко вони опинились на місці , у того , з ким він хотів попрощатися , тому що більше йому було ні з ким .
Крізь стіну дощу він одразу впізнав будівлю клініки Стравінського , ріку та бір на іншому березі , який він уже добре вивчив .
Вони приземлилися у хащах на галявині , недалеко від клініки .
