Він встав із крісла ( те саме зробив і фіндиректор ) і відступив на крок від столу , стискаючи в руках портфель .
— Здогадався , проклятий !
Завжди був тямущий , — злісно усміхнувшись в обличчя фіндиректору , промовив Варенуха , несподівано відскочив від крісла до дверей і швидко зачинив їх на замок .
Фіндиректор відчайдушно озирнувся , відступаючи до вікна , що виходило в сад , і в цьому залитому місяцем вікні побачив притиснуте до скла обличчя оголеної дівчини і її голу руку , яка пролізши крізь відчинену верхню кватирку намагалась відчинити ще й нижню засувку .
Римському здалося , що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється .
Римського облило крижаною хвилею , але , на щастя для себе , він витримав і не впав .
Залишку сил вистачило на те , щоб шепнути , але не крикнути :
— Допоможіть ...
Варенуха , чатуючи двері , підстрибував біля них , довго зависаючи у повітрі і хитаючись у ньому .
Скорченими пальцями він махав у бік Римського , сичав і цмокав , підморгуючи дівчині у вікні .
