Травми та “ білі плями ” історії
Одна з чільних ідей книжки — шкідливість непроговорених травм , котрі сидять у свідомості , подібно до принишклих злодіїв , і лишень чекають моменту , коли їм вдасться вискочити з пітьми й брутально атакувати тих , хто наївно вважає себе хазяїном ситуації .
Нині повсякчас даються взнаки травми , завдані цілій країні упродовж усього ХХ століття .
У цьому людська “ біда з історією ” : “ наколи її уроків не засвоєно , рано чи пізно вона неминуче поверне прогульників назад у той самий клас , перескладати провалений іспит ” [ 212 ] .
Для Оксани Забужко стирання радянською владою культурної меморії українців — головна причина того , що зараз ми не здатні “ впізнати ... в репортажах з “ проблемних регіонів ” ... пряме продовження ” тих історичних сюжетів , що почалися на зламі ХІХ -ХХ століть [212 ] .
Історики та письменники виконують одну й ту саму роботу — оберігають культурну пам'ять , щоправда , з відмінністю : поети описують події , котрі не надруковані на сторінках підручників з історії [110 асм] .
Авторка “ І знов я влізаю в танк ” свідомо закриває забрало і йде у вир інформаційної війни , котра почалася аж ніяк не разом із Революцією Гідності , адже вона , невидима , непомічена майже всіма , точилася завжди : “ Нас поступально , безугавно готували до творення “ СРСР - 2 ” , атакуючи тепер не фізично , а ментально : через мережу й ЗМІ , вміло при цьому використовуючи травми українців .
Декількастолітній досвід мають росіяни як не як ” .
Однією з ласих для російських спецслужб лакун , котру можна наповнювати вгодним Кремлю змістом , є замовчування українськими митцями своїх справжніх стосунків з радянською владою .
Забужко небезпідставно закидає шістдесятникам те , що вони , відмовчавшись у 90-ті , “ продовжили віку УРСРівському наративу ” [ 265 ] .
Шістдесятники не виконали “ власний екзистенційний обов'язок ” , не полишили по собі портретів доби , не розказали про “ стратегії співіснування з режимом ” , чим перетворили наші знання про 1970 — 80-ті на , за висловом Забужко , “ білу пляму ” , внести в котру обриси людям , які не були свідками подій ( особливо тих , що розгорталися за зачиненими дверима в кабінетах КДБ ) і годі зараз , і зась у прийдешньому .
Через мовчанку , гідної довіри “ української історії того періоду [ 1970 – 80-ті] ” ми так і не створили [ 265 ] .
Маємо до діла з небажанням митців псувати спрямовану в майбуття фаму , себто чорнити страдницькі лики кіптявою , викриваючи власну співпрацю з КДБ .
Для Оксани Забужко мовчання — вже злочин сам по собі , і у випадку з шістдесятниками їхнє небажання проговорити минуле обернулося тим , що в ХХІ столітті українці не змогли розпізнати російського впливу там , де він був [ 265 ] .
Оскільки Оксана Забужко не вдає політично німу й безугавно пише та говорить про сучасні й колишні травматичні події ( чим і зменшує їхній згубницький вплив ) , її закиди старшому поколінню , що не вклало в руки своїм молодшим збої задля боротьби з інформаційними атаками агресора , є зрозумілими .
У полі меморії поети і прозаїки від давності долають розрив між “ сьогодні ” й “ колись ” , бо слово — це могутня медія ; створення же розриву ( у цьому випадку відмова від слова письменниками , які власне й оперують що стихією мови , майстерно викладаючи 33 літери в нові , недосяжні креативним здатностям обивателів форми ) між радянським минулим і пострадянським теперішнім є актом навмисного забування , у тіні котрого чатують й дужі виростають постколоніальні травми .
Місто як накопичувач пам'яті
Наочним втіленням травми другого покоління є місто Дніпро , оскільки воно , окутане маркерами радянщини , як морські каміння оброслі коралями , стає репрезентантом у сучасному минулого , що завдяки символам не відступає і повсякчас сьогодення чіпко тримається .
Аби нівелювати вплив колоніальних наративів , важливо очистити простір від старої символіки .
Наприклад , знести монументи гнобителям , бо “ торжество так і не знятого місту з горла імперського чобота ” розпочинається в Дніпрі лише варт ступити на платформу вокзалу , де розташований пам'ятник Петровському [ 218 ] .
В есеї “ Розпечатування “ закритого міста ” ” Оксана Забужко рецепцію монумента на честь Петровського порівнює з мандрівкою в часі на вісім десятиліть назад , коли одразу розумієш , “ і “ чия власть ” , і “ хто тут хазяїн ” : ті самі , що прийшли сюди [у Дніпро] взимку 1919 - 1920 рр .
Ті , що всіяли колись квітучу Катеринославщину трупом і забетонували , щоб і познаки не було .
Ті , що вбили ... великого письменника ... Валер'яна Підмогильного , і знищили його рукописи , й на 60 років “ запечатали ” ім'я ” [ 218 ] .
Усі дії загарбників у Дніпрі зводяться до нищення : людей ( фізично й психологічно ) , нематеріальної й матеріальної культур .
Радянська влада силу , притаманну нищенню та творенню приборкала собі на користь : перше слугувало забуттю “ ворожої ” попередньої ідеології , а друге — вкоріненню угодного новонасадженого .
