Абогін раптом подзвонив .
Коли на його поклик ніхто не відізвався , він ще раз подзвонив і кинув дзвіночок на підлогу ; той глухо вдарився об килим і видав жалісний , наче передсмертний стогін .
З'явився лакей .
— Де ви сховались , дідько би вас узяв ?! — накинувся на нього хазяїн , стискаючи кулаки . — Де ти був щойно ?
Пішов , скажи , хай цьому панові подадуть візок , а мені вели карету подати !
Стій ! — крикнув він , коли лакей повернувся йти геть .
— Завтра щоб жодного зрадника не залишалось у будинку !
Все геть !
Наймаю нових !
Гадини !
В очікуванні екіпажів Абогін та лікар мовчали .
До першого вже повернулись вигляд ситості та витонченості .
Він крокував по вітальні , витонченно тряс головою і , очевидно , щось задумав .
Гнів його ще не минув , але він старався вдавати , що не помічає свого ворога ...
Лікар же стояв , тримаючись однією рукою за край столу і дивився на Абогіна з тим глибоким , дещо цинічним , не вдаваним презирством , з яким можуть тільки горе та лінивство , коли бачать перед собою ситість та витонченість
