Так шепотіла Маргарита Миколаївна , дивлячись на червоногарячі штори , на налиті сонцем , неспокійно одягаючись , розчісуючи перед потрійним дзеркалом коротке завите волосся .
Сон , який наснився цієї ночі Маргариті , був дійсно незвичайний .
Річ у тому , що під час своїх зимових мук вона ніколи не бачила уві сні майстра .
Вночі він залишав її , і мучилася вона тільки в денні години .
А тут наснився .
Наснилася невідома Маргариті місцевість — безнадійна , сумна , під похмурим небом ранньої весни .
Наснилося це клочкувате сіреньке небо , а під ним беззвучна зграя граків .
Якийсь кострубатий місток .
Під ним каламутна весняна річечка , безрадісні , жебрацькі , напівголі дерева , самотня осика , а далі , – між дерев , – брусована будівля , чи то – окрема кухня , чи лазня , чи чорт знає що .
Неживе все кругом якесь і до того сумне , що так і тягне повіситися на цій осиці біля містка .
Ні подуву вітерця , ні ворушіння хмари і ні живої душі .
Ось пекельне місце для живої людини !
