Будучи дитиною я не мріяла стати астронавтом чи видатною актрисою , правду кажучи , найбільш ранніх кар'єрних мрій уже й не пригадую .
Але десь у середній школі я почала задумуватися над тим , що мені справді подобається , й оскільки на той момент мені подобалося малювати і робити візуальні оформлення букетів , то в голові виникло слово " дизайнер " .
Згодом , коли у старшій школі у нас почався предмет " Інформатика " , я подумала , що бути програмістом — то дуже круто , бо ж мій тато програміст , і до слова " дизайнер " додалася частинка " веб " .
Проте програмування мені давалося важко , я дуже погано це розуміла , і коли тато сідав і починав мені розказувати про змінні та методи , я почувалася так , наче в голові перекотиполе .
Вирішила , що це не моє .
І почала поглядати на філологію , адже всі родичі казали , що мені гарно вдається вчити мови .
У результаті — я магістр за спеціальністю " Японська мова та література " , але працюю таки фронт - енд-розробницею .
Хоч і не одразу , але свою дитячу мрію робити щось візуальне і програмувальне я поєднала і почуваюся щасливою .
Я щиро заздрю тим , хто з дитинства чітко знає , ким хоче бути і йде за цим бажанням і в дорослому віці .
Але навіть якщо цього немає або мрії якісь нечіткі , щось усередині вестиме тебе до твого " місця щастя " .
Головне не забувати слухати цей голос — і тоді все вдасться .
