Кучер та Альошка повернулись до сараю .
Помолились богу , роззулись .
Степан ліг у кутку на підлозі , Альошка у санях .
Двері сараю були вже зачинені , сильно смерділо гаром від загашеного ліхтаря .
Трохи згодом Альошка підняв голову та озирнувся довкола ; крізь щілини дверей було видно світло від тих самих чотирьох вікон .
— Діду , мені страшно ! — сказав він .
— Ну , спи , спи ...
— Кажу тобі , страшно !
— Чому тобі страшно ?
От пустун !
Помовчали .
Альошка раптом вискочив із саней і , голосно заплакавши , підбіг до діда .
— Що ти ?
Чого тобі ? — злякався кучер , теж піднімаючись .
— Виє !
— Хто виє ?
— Страшно , діду ...
Чуєш ?
Кучер прислухався .
— Це плачуть , — сказав він .
— Ану йди , дурнику .
Їм шкода , от і плачуть .
— Я в село хочу ... — продовжував онук , схлипуючи та тремтячи всім тілом .
— Діду , поїхали в село до мами ; поїхали , діду , милий , бог тобі за це пошле царство небесне ...
