Кучер , а за ним Альошка несміливо підійшли до освітлених вікон .
Дуже бліда дама , з великими заплаканими очима , і сивий , миловидий чоловік зрушували серед кімнати два ломберних столи , ймовірно , для того , щоб покласти на них покійника , і на зеленому сукні столів ще помітні були цифри , написані крейдою .
Кухарка , яка зранку бігала по двору і галасувала , тепер стояла на стільці і , витягуючись , старалась закрити простирадлом дзеркало .
— Діду , що вони роблять ? — запитав пошепки Альошка .
— Зараз його на столи класти будуть , — відповів дід .
— Ходімо , дитино , пора спати .
Кучер і Альошка повернулись у сарай .
Помолились Богу , роззулися .
Степан ліг в кутку на підлозі , Альошка — в санях .
Двері сараю були вже зачинені , сильно смерділо попелом від погаслого ліхтаря .
Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе ; крізь щілини дверей видно було світло від тих чотирьох вікон .
