— Зараз його на столи класти будуть , — відповів дід .
— Підемо , дитинко , пора спати .
Кучер і Олексьо повернулися в сарай .
Помолилися богу та й роззулися .
Степан ліг у кутку на підлозі , Олексій у санях .
Сарайні двері були вже зачинені , смерділо горілим від погашеного ліхтаря .
Трохи згодом Олексь підняв голову і подивився навколо себе ; крізь щілини дверей видно було світло від тих же чотирьох вікон .
— Дідусю , мені страшно ! — сказав він .
— Ну , спи , спи ...
— Я кажу тобі , мені моторошно !
— Що тобі моторошно ?
Ох , ти бешкетнику !
Мовчання .
Олекса раптом вискочив із саней , голосно заплакав і підбіг до діда .
— Що ти ?
Чого тобі ? — злякався кучер , теж підводячись .
— Я чую виття !
— Хто виє ?
— Страшно , діду ... Чуєш ?
Кучер прислухався .
— Це плачуть , — сказав він .
— Ну , піди , дурнику .
Їм шкода , ну , і плачуть .
— Я в село хочу ... — продовжував онук , схлипуючи і тремтячи всім тілом .
— Діду , поїдемо в село до мами ; поїдемо , діду , милий , бог тебе за це відправить у царство небесне ...
