Абогін мовчав .
Візок , похитуючись та стукаючи об каміння , проїхав піщаний берег та покотився далі .
Кирилов замежувався у смутку та роззирнувся довкола .
Позаду , через убогий світ зір , було видно дорогу та прибережні верби , які зникають у темряві .
Праворуч лежала рівнина , така ж рівна та безкрайня , як небо ; далеко на ній тут і там , ймовірно , на торф'яних болотах , горіли убогі вогники .
Ліворуч , паралельно дорозі , тягнувся пагорб , кучерявий від маленького чагарника , а над пагорбом , нерухомо стояв великий півмісяць , червоний , трохи затягнутий туманом та оточений дрібними хмарами , які , здавалося , роздивлялися його зусібіч і пильнували , щоб він не пішов .
У всій природі відчувалося щось безнадійне , болісне ; земля , як занепала жінка , яка сидить сама у темній кімнаті і намагається не думати про минуле , томилася спогадами про весну та літо й апатично очікувала неминучої зими .
Куди не глянь , всюди природа здавалася темною , безкордонно глибокою і холодною ямою , звідки не вибратися ні Кірілову , ні Абогіну , ні червоному півмісяцю ..
