Сьогодні я почуваюся вільнішою .
Планувала впорядкувати квітник і викопати гладіолуси .
Та погода трохи зіпсувалася , і небо затяглося хмарами .
Але мені все одно легше дихається .
Учора була у Львові , у видавництві , в якому пропрацювала останні 7 років .
Дорога біля Цитаделі якась більш осіння , ніж деінде у цьому районі , бо каштани завжди опадають тут ще з середини серпня .
Помітила я це лише після того , як забрала з відділу кадрів свою трудову книжку .
Давно збиралася це зробити .
Ще десь 4 роки тому .
Ходила , зважувала , мучилася , боролася з прокрастинацією , відволікалася на фріланс .
Картала себе за непостійність .
У тому , що забагато вимагаю від простого видавництва ,
що не вмію підлаштовуватися і прогинатися .
Що не можу дипломатично мовчати , поки навколо робиться якась фігня , за яку ніхто не хоче відповідати ..
Що просто треба більше працювати на саму себе по вихідних , а великий ресурс витрачати на основне місце роботи .
Бо ж багато хто терпить , і я потерплю .
Переконала вже себе , що це майже як волонтерство , де цінують альтруїзм і присутність .
А потім раз — і зробила це .
Я написала заяву на звільнення за власним бажанням , під здивованим поглядом директора і головної редакторки .
Закінчила два проєкти , забрала свій теплий піджак з вішака , усілякий дріб'язок зі шухляди і паперову лисичку з вухами - китичками з робочого столу .
Її мені віддала моя донька ще у першому класі , зробила її на уроках ручної праці .
Маленькими пальчиками , липкими від клею .
З тією лисичкою мені не мало бути сумно , особливо коли на столі назбирувалося багато роботи .
Я мала дивитися на неї й уявляти , що ось ще трошечки і буду вдома .
Ну , лисичко , здається , ти нарешті свою місію виконала .
:)
Я багато за чим з видавництва сумуватиму , бо люди в основному там працюють добрі , співчутливі .
Вони і вчора проводжали мене жалісливо , навіть хтось пропонував номер телефону до видавництва , в якому працює чоловік братової чи знайома знайомого друкаря .
Переживали , що залишуся без роботи .
Це мило з їхнього боку , але вони чомусь так і не навчилися чути , що я працюю не лише тут .
Вони не розуміли , як це вчитись у 37 .
Як це , а для чого , якщо тут усе насиджено .
Та й вік уже .
А пенсія ?
І корпоративи ж є ... і подарунки до восьмого березня .
Тю ..
Ну , але я маю заходити і розповідати , як воно там мені .
Може , ще й передумаю ?
Не передумаю .
У повітрі стало тепло , хоч якщо дивитися у вікно на небо , то здаватиметься , що треба одягтися потепліше .
Але збирається на дощ ...
Люди там чудові , але в командних проєктах завжди провалювали дедлайни .
Підручники не здавалися вчасно в друк .
Директор міг махати простирадлами з паперів звітності , але все безнадійно затягувалося .
Якщо встигали редактори , то тягли верстальники .
Або хворів технічний редактор .
Або друкар одружував сина …
Часами виникало враження , ніби я стою біля печери , заваленої тяжкенною брилою .
І сама просто не маю сили цю печеру відкрити , скільки б не старалася .
Тож я покинула печеру з каменем , біля якої мені бракувало повітря .
Вийшла з іншого боку .
Єдиного , що залишався ще відкритим і не забетонованим людською байдужістю .
Звільнилася .
І тепер , коли формальності вже позаду , а трудова книжка валяється у рюкзаку як якийсь непотріб , я прийшла на Форум видавців , що саме відбувається у Львові цими днями .
Прийшла і видихнула з полегшенням на подвір'ї перед Палацом Потоцьких на вулиці Коперніка .
Тепер я належу лише сама собі .
І настав мій зоряний час із планування та балансування між цими планами .
Починає накрапати дощ .
Викопування гладіолусів , здається , доведеться перенести .
Ще не час для гладіолусів .
Бадилля ще доволі зелене .
Можна дати йому підсохнути .
Почекаю кілька днів .
От що - що , а я їх маю , ці кілька днів .
І , хай що порушить мої плани , я завжди можу робити щось інше .
