Огнєв примостився біля неї на її оберемку книг і продовжував говорити .
Вона важко дихала від ходьби і дивилась не на Івана Олексійовича , а кудись убік , так що йому не видно було її обличчя .
— І раптом років через десять ми стрінемось , — казав він .
— Якими ми тоді будемо ?
Ви будете вже почесною матір'ю сімейства , а я — автором якого - небудь почесного , нікому не потрібного статистичного збірника , грубого , як сорок тисяч збірників .
Зустрінемось і згадаємо старовину ...
Тепер ми відчуваємо справжнє , воно нас наповнює і хвилює , а тоді , при зустрічі , ми вже не будемо пам'ятати ні числа , ні місяця , ні навіть року , коли бачилися востаннє на цьому містку .
Ви , мабуть , змінитесь ...
Послухайте , ви змінитесь ?
Віра здригнулась і повернулась до нього обличчям .
— Що ? — запитала вона .
— Я вас щойно запитував ...
