Воланд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха Майстра, щось прошепотіла йому.
Чутно було, як він відповів їй.
— Ні, пізно.
Нічого більше в житті не хочу.
Окрім як бачити тебе.
Але тобі знов раджу — залиш мене.
Ти пропадеш зі мною.
— Ні, не залишу, — відповіла Маргарита і звернулась до Воланда.
— Прошу вас знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа загорілася, і щоб усе стало, як було.
Тут Майстер засміявся й, обійнявши кучеряву голову Маргарити, сказав:
— Ох, не слухайте бідолашну жінку, Мессіре.
У цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було.
— Він притулився щокою до голови своєї подруги, обійняв Маргариту і став бубоніти: Бідолашна, бідолашна ...
— Не буває, кажете? — сказав Воланд.
— Воно то так.
Але ми спробуємо. — і він сказав: Азазелло!
