Дуже круто, коли в тебе є люди, яким ти можеш зателефонувати і сказати — завтра в мене!
І ви й справді збираєтесь.
Замовляєте три великі піци — бо ж голодні капець з дороги, ще до того скупляєте пів "Сільпо" фруктів, сиру, морепродуктів.
А ввечері йдете на прогулянку старим містом.
Мало людей.
Прохолода.
Стара бруківка місцями нагадує місто Лева.
Але ні — ми у Кам'янці-Подільському.
Так-так, це там, де замок, я теж усе життя асоціювала його лише з цією спорудою.
Але коли гуляєш з місцевими, які зазвичай й поводять тебе і хащами та районами, куди ніколи тебе не заведе гід, то надихаєшся цими людьми, архітектурою міста і справді розумієш, у чому сенс такої кам'яної назви.
Старе місто стоїть на великому кам'яному острові, який навколо омиває Стрій.
Місцеві "заброшки" то взагалі окремі витвори мистецтва, з каменю, звісно ж.
Місто більше запам'яталось вдень, а вночі відчулась його атмосфера.
Вогні, багато вогнів, лебеді чорні та білі на озерці, замок підсвічуваний білим кольором, раніше був червоний — змінили.
Також увечері менше людей, хоча й вдень не Київ).
Наступного дня ми зайшли всередину фортеці.
Чесно сказати, вся краса замку безкоштовна, краєвиди її різних частин можна побачити й зовні.
Всередину йти варто за підйомами по башнях, фото з совою, інсталяціями тюремних камер та булочкою з цукром (вона того не коштує, з корицею в нас у їдальні смачніше😉)
Але все ж нафотографувались, нагулялись, наговорились і роз'їхались)
У моєму випадку ще й автобус з речами в Вінниці мало не загубила, але то вже мої штуки (ніколи не запам'ятовую навіть кольору автобуса, в якому їхала — неуважна до деталей?
Можливо)
Наше життя — це не те, що ми прожили, а те, що запам'ятали.
Колись я таке прочитала і це правда, в мене так і є.
Моє життя — це мішечок із камінням з кожного нового місця і подією, пов'язаною з ним, з людьми, мої емоції в певні моменти такі яскраві, позитивні і не дуже шматочки моєї пам'яті.
Ці три дні теж залишаться одним із шматочків пазлу мого життя.
Тому що було класно, було емоційно.
Якщо згадати мої 2 курси університету, то ці шматочки пазлу — це переїзд і перші дні гуртожитку, перший батл на танцях, перше свято з командою, містер фсп в клубі, Маші др- коли не було ключів, могилянський бал та міс факультету.
Ось, саме так я їх колись і згадуватиму.
Висновок — більше зважуватись на поїздки та інші "двіжухи", адже ми не запам'ятовуємо сірі буденні речі, а отже, й за життя не матимемо що згадати.
