Корупція та як її побороти
Ритуал корупції все більше вкорінюється в нашому суспільстві, все менше дивує та доволі часто сприймається як належне.
Незважаючи на те, що не кожен дарунок у ситуації без потреби, завдає шкоди, сукупність корупційних схем та випадків знецінює закони і спотворює відносини в усіх прошарках суспільства.
Таємниця того, як цьому запобігти і побудувати міцну державу та спільноту, що чесна у всіх сенсах, поки не відкрита, хоча розмірковувати про це, звісно, варто.
Сатаров у своїй праці [1] пропонує гіпотезу, що люди часто намагаються видозмінити ті відносини, які їм не є комфортними, звичними чи чітко описаними.
Звісно ж, важко буде погодитись, що саме цей процес відбувається в голові кожної людини, яка дає хабаря.
Більшість ситуацій із корупцією, з якими я будь-яким чином стикалась, була не такою добродушною, а радше  — сценаріями використання грошей заради отримання бажаного.
Часто людина не хоче чекати, не хоче дотримуватися правил, не хоче змиритись із відмовою, тому вирішує, що найоптимальніший вихід — пом’якшити вказані їй умови і наважитися на хабар.
У таких випадках нею керується скоріше не бажання повести відносини у комфортне русло, а бажання зробити ситуацію, в якій вона опинилась, комфортною для неї.
Проте сказати, що такі нахабні дії припиняться з кращим наглядом чи серйознішими покараннями буде дуже поверхнево, адже навіть такі розвинуті, здавалось би, країни, як-от Італія, страждають від цієї популярної методики розв'язання особистих проблем.
Те, що пропонує Сатаров на основі своєї гіпотези, може покращити ситуацію зусібіч, проте варто чітко зрозуміти, що саме входить у такий план дій.
Він пропонує взятися за відносини обміну, тобто те, що відбувається між нами і банком, або магазином, або будь-якими постачальниками товарів та послуг.
Ми отримуємо від них те, чого потребуємо, і здійснюємо за це плату, дотримуючись усталених правил та законів.
Якщо пропагувати ці відносини, показувати, наскільки вони комфортні і для власних потреб, і для потреб держави у загальному, можна виховати покоління, яке не потребує хабарів.
Втім перспектива цього досягнути приходить тільки з плідною працею і тільки якщо розробляти інші, крім цього пункту плану.
Адже корупція, хай і особлива у своєму роді як частина суспільного життя, є злочином, як багато інших, і потребує того, щоб про неї говорили як про злочин, та повідомляли про всіх можливих її жертв.
Серед них передусім легко може опинитися сам злочинець.
Якщо ж звернутись до тих, хто долучається до злочинної формальності тому, що їм видається, що такий процес — уже традиція, то є чудова ідея, яка б працювала в такій державі, де податки завжди йдуть у правильне русло.
Якщо людина не відчуває, ніби вона достатньо добре віддячила тому, хто забезпечив її державними послугами, варто впевнитись, що ці люди отримують достойну заробітну плату.
Нехай навіть для цього знадобиться підвищити податки.
Можливо таким чином кожен більшою мірою  відчуватиме справжню природу цих відносин та не зводитиме все до дружніх потурань та подарунків.
Окрім того, не зашкодить зайвий раз нагадати людині, що вона є частиною чогось більшого.
Якщо кожен усвідомлюватиме, яку роль він грає в становленні держави, то цілком можливо, що розвинуться певного роду відносини послуги, як це називає [1].
Ці відносини будуть між людиною та державою.
Кожен із нас бачитиме: якщо він буде свідомим громадянином, що долучається тільки до позитивних практик та вливається в спільноту так, як цього хоче держава, він натомість отримає безпеку, низку послуг, які комфортно сформовані та подані на споживання, а також відчуття приналежності до чогось великого.
Отже, незважаючи на те, що корупція —підлий процес, особливо для тих, хто не усвідомлює її наслідків, вона не є непоборною.
Вона сильна доти, доки слабка структура держави або зв’язок між державою та особистістю.
Коли відносини у цих двох перейдуть на рівень дарунку, буде фактично неповагою руйнувати такі вигідні стосунки заради одноразових послуг від корумпованих членів суспільства.
